13. Друзі й вороги

Наступного дня, ледь дочекавшись світанку, Ніка поїхала у відділок. Її стан після всього почутого від Еда описати було важко. Щоб заглушити свої емоції та заспокоїтись, увімкнула музику. 

Проїхала кілька кілометрів, подумала, й додала звук на всю. А тому й не почула, як її догнали й перегнали два мотоцикли. З першого ж погляду на них, Ніка зрозуміла, що це не з “Вовків”. Можна було й на жилети не дивитись, та все ж, коли вони опинились поперед її машини, вона крізь зуби відмітила: “Акули зі шкірзаму!”. Настрою спілкуватись з ними не було, та коли за ліском на найвужчому перешийку дороги вони зупинились, сумніви про те, що поспілкуватись таки доведеться, відпали. 

Ніка зменшила звук магнітоли та навмисно повільно припаркувала поряд і опустила скло.  

Один з байкерів зняв шолом. Це був Бетмен, а іншого Ніка не знала. 

– Привіт, кішечко! – хижо посміхнувся її вчорашній знайомець. 

– Вітаю! – буркнула у відповідь. 

– Далеко зібралась? 

– В місто. А що, маю вашого дозволу питати? 

– Як для офіціантки “Вовків” ти надто бойова. 

– Може, тому що я не їх офіціантка? – терпіння Ніки досягло свого ліміту. Витрачати час на “Акул” вона зовсім не хотіла. Не до того було! Але ж даремно Еда не послухала, коли прохав почекати його вранці! 

– А Вовк знає, що ти з його синулею теж е… катаєшся? – другий байкер відняв візор. Здається, на вечірці він теж був. 

– У вас тут велике село й всі про всіх все знають? 

– Схоже на те. Не злись! – Бетмен демонстративно підняв вільну від керма руку. – Ми з миром. Хочемо провести тебе. 

– Нічого собі! Мені хтось на машину наклеїв наклейку: “Шукаю няню?” То краще зніміть. – кинула сердито і вже встигла пожалкувати. 

– А вона дійсно вогонь! – розреготався раптом другий мотоцикліст. – Не даремно Вовк і вовченя на неї запали! 

– Ми справді переживаємо. Ти ж в курсі про вбивства дівчат? У “Вовків” земля викуплена. А наша – в оренді. Як заколотиться сильніше, власник розірве договір. Тому ми тут патрулюємо по черзі все. 

– Несподівано. – весь запал Ніки враз суттєво пригас. – І розумно. Але саме я допомоги не потребую. Просто повірте на слово.  

– Як скажеш. Тоді прохання, – Бетмен схилився ближче, уважно вдивляючись в обличчя дівчини. – Не кажи нічого “Вовкам” про нашу розмову. 

– Я не кажу, ви – не дістаєте. Нормальний бартер? 

– Так… злючко! – Бетмен посміхнувся і махнув на прощання рукою. За хвилину з дороги вони з'їхали, звільняючи проїзд її машині.

***

Зустріч з “Акулами” на якийсь час вибила Ніку з колії. З одного боку, їх пояснення про землю було логічне і зрозуміле. З іншого – вони могли знати щось, і навмисне займатись окозамилюванням. До того ж був і той шматок жилету, висновок по якому з лабораторії Ніці так і не повідомили. Як і багато чого іншого, до речі. 

З цим вона й збиралась зараз розібратись. У відділок влетіла, як завжди, в відповідному настрої і ореолі справедливої люті. Тільки от… вже з приймальні зрозуміла, що щось тут не так. Далеко не так. 

Тому, до Вела вирішила не заходити й відразу пішла до кабінету Юрія Дмитровича. А коли, не чекаючи дозволу, після коротко стуку зайшла, то зрозуміла, що це “не так” розрослось до космічного масштабу. 

За столом Юрія Дмитровича сидів… Вел. 

– Це що за примірка чужого місця? – не стрималась від колючки Ніка. 

– Чому ж чужого. Тепер це моє місце, люба. 

– Я потрапила в інший вимір? 

– Навіть не знаю. Останнім часом від тебе жодних звісточок. Вже думав відправляти когось на пошуки. 

– Від мене жодних звісточок?! Та мені навіть не повідомили, що одна з жертв вийшла з коми! І взагалі, де Юрій Дмитрович? Мені треба з ним поговорити. 

– Я тепер твій Юрій Дмитрович, люба. Не так щоб він, але посаду займаю його. – Вел ліниво потягнувся. – Тобі є що розповісти по справі? 

– Слухай, це вже не смішно. В мене мало часу на ігри, і я…

– Це не ігри, Ніккі! – вродливе обличчя Вела спотворив гнів. Весь апломб його показового спокою та вальяжності злетів вмить. – Юрій Дмитрович в лікарні! Інфаркт. Зараз його обов'язки виконувати доручили мені. І тому я зроблю все, щоб якнайшвидше розкрити цю справу та отримати крісло вже назавжди. А ти мені або допоможеш, або не заважатимеш. Зрозуміла? 

– Он як… – щоб приховати емоції, Ніка вдала, що розглядає папки в шафці, – То в нас серйозні зміни. Наскільки серйозні, що ти вирішив провалити операцію, яка керується зі столиці? 

– Вже не керується. Юрій Дмитрович останнім часом хворів, дав слабину, і тому потребував кураторства зверху. Зараз всим керуємо ми. Звідси. Тому звісно я нічого не збираюсь провалювати, Ніккі. А тобі краще заспокоїтись, сісти й розповісти, що нарила. Звіти, що ти надсилала Дмитровичу я вже прочитав і, дякуючи тобі, навіть підозрюваного маю. 

– В моїх звітах підозрюваного не було!

– То ти просто його не побачила. Надто захопилась байкерами? Вони ж лоботряси й бандити! Сама казала! 

– Слухай, Вел! З усією повагою… до того, що ми були разом… Не плутай особисті образи й роботу. Від цього можуть залежати чужі життя! 

– Про особисте хто б вже говорив, люба. Здається, це ти добряче все сплутала… 

Ніка мовчки розвела руками. Вона надто добре знала Вела, щоб зрозуміти – від нього більше нічого не доб’ється. Тому, зараз краще вийти, охолонути й, переваривши “гарну” новину, звернутись до когось з колег.