11. Покатушки

Від Вовка я вийшла розгубленою. Багато інфи вимагали усамітнення й “опрацювання”. Та, майже біля дверей я ледь не влетіла в Еда. 

– Гарно поспілкувались? – іронічно підняв одну брову. 

– Нормально. – якомога безтурботніше усміхнулась, та Ед знову, вже навмисно став мені на дорозі. 

– А мені трохи часу виділиш? – пильно подивився в очі. 

– Ти не зайнятий спілкуванням з гостями? 

– Я не мембер (прим. автора – член клубу). Мені не обов'язково розважати Акул. 

– Гаразд. Де поговоримо? 

– Ти нормально одягнена? – поставив у глухий кут питанням. Ну, звісно, не з бутика дорогого, але все наче симпатично. – Я про те, чи ти не замерзнеш! – побачивши моє сум'яття, нарешті пояснив. – Гаразд, дам тобі свою курточку! Пішли! – майже потягнув за собою якимись ходами, що вдало обігнули бар і залу з гостями. 

Тільки коли хід вивів нас до парковки, я зрозуміла, чому Ед питав про одяг. В його планах покатушки? А чому б, врешті і ні? 

– Проїдемось? Тільки ось, одягни! – з бокового кофра (примітка автора – багажні сумки на мотоциклі) дістав курточку. Автоматично стисла її краї між пальцями, оцінюючи. На щастя, класичний запах шкіри, що огорнув мене, як тільки курточка лягла на плечі, сказав сам за себе. Не встигла озирнутись – як на голові опинився важкий і трохи завеликий шолом. 

Ед звичними рухами сів на байк та кивнув мені, запрошуючи. 

– Правила знаєш? – під розмірене гуркотіння двигуна, спитав. 

– Тільки “Впала – одружився!” – усміхнулась зі старого байкерського жарту. 

– Бачу, ти досвідчена пасажирка. Правило одне: триматись міцно, без дозволу водія з мота не зістрибувати. 

Колись я думала, що інтимно і гаряче – це повільний танець з хлопцем, який подобається. Я помилялась. Поїздка на мотоциклі – ось де справжня близькість і довіра! Я і так міцно обвила пояс Еда руками, та, перш ніж виїхати за парковки, він своєю рукою притис мої руки сильніше. І я зрозуміла для чого. Потужності байка вистачало, щоб рвати з місця, не зважаючи, що водій тепер з пасажиркою. Ед був обережний. Однак, не тримайся я міцніше, дійсно могла б злетіти на різкому повороті. 

Мот мчав шосе між лісом. Вже стемніло, і з-за спини Еда я бачила тільки шматок полотна дороги, що з темряви вирізали для нас дві фари байка. 

Поїздка завершилась так швидко, що це навіть розчарування у мене викликало. Ед повернув на нешироку доріжку між дерев, і зманеврувавши по вже грунтовій дорозі, пригальмував біля дерев'яної альтанки, схожої на маленький будиночок. 

Команду злізти я так і не почула, тож лишалась на байку, доки Ед не поставивши його на підніжку, зістрибнув на землю і подав мені руку. 

Коли допоміг зняти шолом, я відчула себе, наче заново народилась. Все видно, і нічого голову донизу не тягне! 

– Це моє улюблене місце! – показав рукою на альтанку. – Заходь!

Всередині все було засипане сухим листям, Ед швидко згріб його з лавочки, куди я примостилась. Він сів поряд. 

– Як тобі у Вовків? – несподівано спитав. 

– Ти вирішив більше не бути зі мною відвертим? – засміялась, – Тебе ж не це цікавить. 

– Підловила. Як справи з книгою?

– Знову мимо. В тебе залишився один шанс. Прогадаєш – питатиму вже я. 

– Нічого собі. Гаразд. Що тебе пов'язує з Вовком? 

– Гарне питання. Ти на вірному шляху! Може, ще одна спроба і я дізнаюсь, що ж тебе зачепило? 

– Зачепило? Ще чого! – вдав безтурботність Ед. – Ну, то що з Вовком? 

– У нас є спільний друг. Мій сусід. От через мене вони й спілкуються. 

– Он як? Чим доведеш? 

– А мушу доводити? 

– Звісно. Я не вірю словам. 

– Тоді треба не говорити, а мовчати. Ну, або… розвернулась до Еда, підсунулась ближче, та, не чекаючи відповіді, сховала руки в нього на грудях, під жилетом. 

Він зрозумів мій жест по-своєму. Притягнув до себе, впився жагучим поцілунком, що вимагав продовження…  Він пах димом і дорогою, шкірою і, трішки небезпекою. Час зупинився. Нам обом добре зараз. То чому від цього відмовлятись? …

***

N. N. 

Ховаючись за спинами байкерів, вона не помічає мене. Фліртує, вабить, дивиться просто в очі моєму Звіру -- і не бачить його! Так не має бути! Я не можу наситити свій голод всіма, хто не вона! Ще трішки, ще зовсім трішки...

***

Ніка

Хоч ми й посеред лісу, і вже досить пізно, з Едом мені… затишно. Не хочу їхати звідси. Просто сидіти й мовчати – неймовірно приємно. 

– Тобі не страшно? – раптом спитав Ед, значно зменшивши концентрацію “затишно”. 

– А має? – впилась поглядом в його очі. І… губи, які щойно цілувала. 

– Одна, посеред лісу… – загадково протягнув він. 

– Одній було б страшно. А з тобою ні. 

– Тобто мене ти не боїшся? Це радує. Чи ні… Ще не зрозумів.