6. Нові питання

Ніка

Хоч ранок був “цікавим” і напруженим, у відділок я зібралась досить швидко. 

“Кожна нова жертва – це нові питання, але й нові відповіді!” – говорив мій наставник. Єдиний з мого оточення, хто вірив, що з мене вийде гарний слідчий, а не просто “прилаштована у відділок дівчинка”. 

І тому я дійсно очікую дізнатись щось нове сьогодні. 

– Далеко зібралась? – Ед з'явився з-за спини, як завжди безшумно і швидко. Не скажу, що він мене злякав, але тіло відреагувало купою холодних мурах. Хоча, може справа не у страхові? 

– В місто! Є справи. – спробувала вдати безтурботність, але погляд так і завис на його шрамі біля ока. На щастя, на слід від нігтів він схожим не був. Але… хто зна. 

– До тебе заходили поліцейські? – знову спробував прочитати відповідь на моєму обличчі. 

– Н… Так! Звісно! А що? 

– Цікаво. Вони опитали всіх Вовків і гостей. 

– Це їх робота. А гостей тут багато? 

– Зараз чоловік п’ять живе. Ти шоста. А що, тобі нудно? 

– От що-що я з вами тут точно не занудьгуєш! – відповіла цілком щиро. І Ед усміхнувся у відповідь. 

– Я перевірив, вся гума в порядку. Тільки запаска стара. 

– Ого. Дуже… мило. 

– Будь обережною в дорозі! Повернешся, віддай мені колесо, поміняю гуму. – зібрався вже іти. 

– Ед! – зупинила його вигуком. 

– Так – розвернувся і руками взявся за краї жилета. Цей жест зробив його якимось… милим, беззахисним, щирим? Не знаю навіть. В ньому скільки відтінків, що важко підібрати слова!

– Дякую тобі! 

– За що? 

– За авто і що вранці потурбувався. 

– Прийму, якщо скажеш, навіщо письменниці пістолет. 

– Оо, я не сумнівалась, що це буде складно. Ти ж говорив, що на третьому побаченні такі інтимні питання не задаєш? 

– А це вже четверте. І, стоп, це побачення? 

– Ні! 

– Чекаю відповіді.

– Чесної? 

– Звісно. 

– Сам погодився. Я самотня слабка жінка, що їхала у лігво байкерів. Я уявляла їх вічно п’яними нахабами. 

– І помилилась?

– Поки що я знайома тільки з чотирма. Або п’ятьма, Киця ж теж байкер? 

– Так. А що, на п’яного нахабу не тягне? 

– Ні. Дуже мила. 

– Гаразд. Відповідь зараховано. А тепер  друга частина: де ти взяла пістолет поліцейського зразка?

– А це вже надто інтимне питання як для четвертого побачення! – швидко сіла в машину, та Ед не дав закрити мені дверцята, повиснувши на них. Від цього ми опинились занадто близько. 

– Звідки… це  в тебе? – серце ледь з грудей не вилетіло, слова заплутались, та все ж я змогла обережно торкнутися його подряпини. 

– Люблю свободу. Їхав з піднятим візором на шоломі. 

– Не їздь так більше! – видихнула, але його близькість і запах не давали заспокоїтись. 

– Як скажеш, Ласко! – зловивши мою руку, раптом легко, ледь відчутно ковзнув по ній губами. – До зустрічі! – і нарешті відпустив двері. 

Я знаю, що мала б рушити відразу, та рука, мов струмом вражена – застигла над кермом, палаючи там, де він щойно торкнувся…

***

По дорозі до відділку я просто не могла не заїхати на місце злочину. Дякувати Велу – вчора скинув локацію. 

Після дощу дорога там розкисла зовсім. Машину носить. Важко уявити, як він їхав мотоциклом. Та ще питання, як довіз сюди жертву? Мотоцикл – не машина, на ньому тіло не повезеш. Тобто жертва поїхала добровільно? Вночі в ліс в дощ на мотоциклі? Вже третя? 

Де він їх знаходить? Як заманює в ліс? Як змушує триматись за себе на байку?

Купа запитань оки без відповідей. 

А ось і місце злочину. Тіла вже немає, все жахливо затоптано нашою “акуратною командою”. Навряд чи тут щось знайдеться. Слідів мотоцикла цього разу теж немає. А якби й були, то купа машин просто затоплата б їх. Місце, де лежало тіло, досі обплетене кольоровою стрічкою. Одягнула рукавички. Я – кінестетик, мені все потрібно потримати в руках, до всього торкнутись. 

Хто була ця дівчина? Чому поїхала сюди? 

Я відчула, як тільки приїхала сюди, що вона дійсно загинула тут. Отже в це моторошне місце їхала живою. І, скоріш за все, свого вбивцю знала. А це означає, що знайшовши зв'язок між дівчатами, можливо, зможемо відшукати й місце полювання. 

Вже зібралась йти, та серце раптом загрюкало так, що заглушило навіть противний писк мого мобільного в машині. На колючці кущику – малесенький чорний шматочок. Схоже шкіри, чи шкірзаму. Схожий, на матеріал жилетів “Вовків”! 

В машину я сідала задоволена собою. Шматочок надійно захований в моїй сумочці. Поїде зі мною в лабораторію, може, щось та й розкаже нам. 

***

Відділок зустрів мене купою цікавих поглядів. Здавалось, колеги були здивовані, що я жива і ціла. Що ж, мабуть, не я одна надто демонізую байкерів.