5. Нова жертва

Ніка зашла в свій номер, м’яко кажучи ошелешена. Чи варто казати, що поцілунки на першому побаченні – не її стиль? А якщо це не побачення і в неї поки є наречений? А ще – завдання, що може нарешті дати старт її кар'єрі. Хіба тут до поцілунків? 

Але… 

Якби ж наше серце слухало розум! Цей таємничий Ед був таким… ваблячим і небезечним водночас, що протистояти йому просто не було сил… 

Ніка вже вкотре відміряла кроками відстань від вікна до ліжка й назад. Поки в неї абсолютно нічого немає. Крім головного болю і тахікардії від спогадів про несподіваний поцілунок. І помітки, що серед вовків є як мінімум одна потенційна жертва – Агнеса, чи, як її тут називають, Нессі. Це, якщо не рахувати її саму, бо загалом її колір волосся, зріст, та й типаж в цілому, теж вписується в рамки вподобань вбивці. 

Ще одне, що не давало спокою Ніці й не дозволяло просто лягти спати: графік вбивці. Всіх його жертв знаходили в п'ятницю. А вбивав він їх в четвер. Сьогодні вже вечір п'ятниці. Затаївся і поки на полювання не вийде? Хотілося б, та в глибині душі Ніка знала, що кожне наступне вбивство – це крок до вбивці, а значить і до порятунку потенційних жертв. Тому… якби жорстоко це не звучало, вона чекала інформації про чергове його полювання. 

Телефон задзвонив, коли вона наважилась лягти  і майже заснула. 

– Вееел, ну якого біса? – простогнала невдоволено, та за мить від сну не лишилось і сліду. 

– Ще одна! В лісі неподалік. Тільки цього разу з північної сторони. Знайшов собачник з дачного. 

– … …! – Ніка грубо вилаялась. – Я зараз приїду!

– Ні! Спалишся. Приїзди вранці, ти тепер в ділі, тобі дадуть все, що знайшли. 

– Не надто я покладаюсь на те “що знайшли”. Минулого разу купу всього прогледіли. 

– Не починай. Раз вже поїхала туди, дотримуйся легенди. 

– Гаразд. Тоді до завтра. 

– Бережи себе! – в голосі Вела не було тривоги чи страху за неї. Побажання прозвучало з ввічливості і тому, ще не прозвучати не могло. І це вкотре довело, що стосунки з ним остаточно вичерпали себе...

***

Ніка заснула тільки під ранок. залишки ночі їй снились мотоцикли, байкери, Ед і темних ліс з брудним, в'їждженим листям під ногами...

Та в якусь мить сон зник, і прокинулась Ніка від того, що в похмурих сутінках кімнати через важкі темні штори і черговий дощовий день, хтось був. Вона не відкрила ще очі, а вже знала це. та найстрашніше те, що пам'ятала, як на ніч закривала двері... 

Всього мить пішла на те, щоб вихопити з під подушки пістолет і наставити його на… Еда. 

– Що за чорт! Що ти тут робиш?! – закричала. 

– Тихо, Ласко, тихо. Тут зараз купа поліції. Ствол хоч легальний? – неймовірно спокійна реакція на зброю говорила або про те, що він часто з нею має справу і помітив, що Ніка не зняла запобіжник, або про те, що він Ніці... довіряє? 

– Ед, якого біса ти тут? – нарешті опустила пістолет і протерла очі. Потім, згадавши, що на ній лише легка стара футболка, потягла на себе ковдру. 

Він сидів поруч, у кріслі, спокійно, наче й не в номері жінки, яку побачив третій раз в житті і яка несподівано наставила на нього зброю. Тільки біля брови пролягла глибока зовсім свіжа подряпина. Чи була вона вчора? Саме зараз, захоплена зненацька, Ніка згадати не могла. 

– В тебе було відкрито. Я проходив мимо й побачив. А запасні ключі від твого номеру на рецепції зникли. Ну, або Киця десь поділа, вона часто забуває. Але… мені здалось, що я бачив чоловічу тінь у твоєму вікні. До тебе хтось приходив? 

– Звісно ні! Я добре пам'ятаю, що замкнула кімнату і лягла спати! – тривога заворушилась в серці Ніки. 

– Так. Людина, що спить зі зброєю під подушкою, двері точно замкне перед сном… – Ед виглядав схвильованим. І все ж, Ніці не подобалось, що він тут. – Ти в курсі, що тут відбувається останнім часом? 

– Ні. Я не місцева. – спробувала викрутитись Ніка, та від проникливого погляду Еда сховатись не вийшло. 

– А мені здається, що в курсі. Звідки в тебе зброя поки не питатиму. Не задаю такі інтимниі питання на другому побаченні.

– Побаченні? 

– Не зважай. То був жарт. А тепер про серйозне. Нову дівчину знайшли неподалік. Це вже четверта. За місяць. Здивований, що наша поліція ще всіх тут не загребла на допит. 

– Певно, нема приводу. Чи є? – впилась поглядом в темні очі, повні смутку, і чогось потаємного, глибоко захованого від чужих очей. 

– Мабуть немає. Але є сліди шин мотоцикла. Не дивись так, наш клуб гарно вкорінений в місті, скрізь є свої люди. Та й наші мотоцикли давно вже оглядав експерт. Неофіційно, але ми погодились, бо співпраця зараз в інтересах клубу. 

– Шин не знайшли? 

– Ні. То дорога класика старого зразка. У нас такої ні в кого немає, я ж, користуючись знайомством, завжди їм щось новеньке і здебільшого економ-варіант пропоную. 

– Ясно. Ти тут що, всю ніч просидів? 

– Я побачив тінь після дванадцятої. А потім о шостій робив обхід і твої двері були відкриті. 

 – Обхід?

– Так, я працюю тут. Це нормально, клуб – єдиний організм, щоб функціонував – треба щоб всі органи були при ділі. 

– Тепер ясно. Але наступного разу краще мене розбудити, а не дивитись, як мій кіт, котрого в туалет випустити треба.

– Миле порівняння. – усміхнувся Ед. Та в кутиках очей все-одно затаївся смуток. – Наступного разу підстав під двері щось. А замки тобі поміняють сьогодні.