1. Я піду!

– З байкерами працювати не буду! – Вел демонстративно кинув непристойно тоненьку теку на стіл. Для справи, про яку волали всі ЗМІ, матеріалів там було дійсно замало. А щодо Вела, то з його зв’язками так себе поводити не те що можна, а взагалі іноді треба. Племінник прокурора, як не як. Золотий блакиноокий хлопчик з зовнішністю янгола і характером акули. 

– Ми теж. – синхронно відповіли “Твікси” – новенькі “слідаки”, що у відділку ще й прижитись не встигли, а вже намагаються права качати. 

Юрій Дмитрович, котрий і зібрав цю нараду вже бачив, як його відпустка і поїздка в Карпати починає віддалятись і важко зітхнув. 

– Три вбивства і одна жертва в лікарні. Не факт, що виживе. Всі – молоді жінки, шатенки, задушені якоюсь деталлю їх же одягу: колготи, білизна. Всі залишені за містом, біля двох бачили сліди шин мотоцикла. Це за місяць. В містечку на тридцять тисяч жителів. Це бомба сповільненої дії! Четверта дівчина поки жива, але через сильну гіпоксію в комі. А ви тут штани протираєте!

– Знаємо! І працюємо. Але ваша ідея пхати голову у лігво ворога, так сказати, перебір. – Вел нахабно глянув в очі босу. Племінникові прокурора і не таке можна. 

– Вбивця пересувається на мотоциклі. Він 100% має якесь відношення до грьобаного мотоклубу, до якого ніхто з вас ні на крок не наблизився! Підкажіть мені, старому дурню, як можна працювати з цією справою без спілкування з байкерами? 

– Нуу, можна опитати… когось… місцевих, он… – один із “Твіксів”, яких так прозвали, за те, що постійно вдвох, підвівся і збирався ще щось видати, та друга його “половинка” смикнув його за рукав і посадив назад. 

– Які версії? 

– Може, вбивця косить під байкера? 

– Не виключено. Але і це ми без співпраці з клубом не дізнаємось. Отже! Питаю востаннє: хто візьме це завдання? – нарешті шефу в ігри грати набридло. 

Тиша. 

– Один…

Тиша стала ще відчутнішою, здавалось, її ножем різати можна було. 

– Два… – в голосі Дмитровича прозвучали зловісні нотки, що нічого хорошого компанії, яка тут зібралась, не обіцяли. 

– Я піду! – на голос Ніки, що, як завжди на нараду запізнилась, і влетіла в двері ледь не знісши з ніг свого хлопця і майбутнього нареченого Вела, обернулись, здається, навіть парочка прив'ялих фікусів. 

– Вітаю! В нашому відділку знайшовся хоч один мужик! – видихнув з полегшенням Дмитрович. 

– Ніка нікуди не піде! – демонстративно закрив її спиною Вел. 

– Піде! – Ніці до жаху не хотілось сваритись з Велом тут, перед п'ятьма парами цікавих очей, але щодо цієї справи вона вирішила все вже давно. І, щодо Вела, який і допоміг її влаштуватись на роботу після академії сюди, теж. Не останню роль в цьому зіграла ранкова зустріч… 

***

По дорозі додому Ніка прокручувала в голові розмову з Велом. Той, в своїй звичній манері намагався ні, не відмовити від “легковажного, безглуздого і небезпечного вибору”, а скоріш заборонити їй. 

– Нікі, ти не розумієш, у що вв’язуєшся! Це небезпечно, і може погубити не тільки кар'єру, а й життя. 

– Я Ніка, а не Нікі! Сто разів казала! – натомість вибухнула вона. Чомусь саме те, як Вел (який взагалі-то був Валентином), її назвав, зараз розлютило найбільше. 

– Добре, хай Ніка. Але це нічого не міняє. Я вже поговорив з шефом, і можу взяти завдання замість теб…

– Що?! Ні! Тебе все місто знає, з кожного ящика і соцмережі твої інтерв'ю! Ти все провалиш одним тільки своїм виглядом! І я вже вирішила! 

– Але ми разом! Я поки твій хлопець, забула? 

– Ключове слово “поки”! – якось надто холодно кинула і мовчки завела машину. 

Вел так і лишився стояти на парковці біля відділку, і його вродливе обличчя не виражало смутку чи тривоги. Скоріше незадоволення, що його, чи не вперше в житті, не послухались. 

Припаркувавши свій седан біля під'їзду зйомної квартирки, Ніка не пішла додому. Перед початком справи їй потрібно було отримати якщо не пораду, то консультацію від… 

– ... А ось мій консультант! – вигукнула, перекрикуючи звук дрелі в руках сусіда, дяді Толі, якого весь двір називав “Дядя Треба” за його коронну фразу “А воно тобі треба?”

Дядя Толя був корінним одеситом, та в містечко центральної України переїхати його змусило одруження. А ще – він був байкером і учасником одного з найперших українських мотоклубів. Всупереч уявленням про таких “динозаврів”, в його гаражику стояло не якесь диво радянської мототехніки, а сучасна хромована “Хонда”, на якій він об'їздив пів-світу і зупинятись, попри свої “за сімдесят” не збирався. 

– Дядь Толь, мені треба ваша допомога! 

– Точно треба? – примружив очі та підійшов ближче, витираючи руки об замащені мастилом штани. 

– Точно-точно! Розкажете мені про байкерів? 

– А воно тобі треба? – щиро здивувався, знаючи, що Ніка до цієї субкультури завжди відносилась м'яко кажучи не дуже. 

– Треба! Зайдете ввечері на бісквіт з чаєм? 

– Ввечері катаю двох двадцятилітніх міс Одеса-92! 

– Дядь Толь, якщо вони були міс-Одеса в 92-му році, то зараз їм точно не по двадцять! – розсміялась Ніка. 

– Ох вже мені ця поліція! Не дасть і помріяти! Але, якщо серйозно, ввечері я справді зайнятий. Внучок притарабанив якогось ледь живого скутера, треба на колеса поставити, доки батьки з нього шкуру не спустили! 

– Розумію. Тоді давайте тут. Скажіть, байкери… небезпечні?