13

Андрій

Відкриваю багажник, який під зав'язку забитий пакунками та коробками в яскравій святковій обгортці. Забираю першу партію і розумію, що доведеться повертатись ще раз, а може і двічі.

Сьогодні у Макса і Дениса день народження. Як “найкращий дядько у світі” (титул, який я ношу з особливою гордістю), я просто не можу не побалувати своїх малих розбишак. А ще, будемо чесними, у нашому зі Славою дитинстві не було такої кількості іграшок, а тим паче таких крутих. От, наприклад, цей високошвидкісний катер на дистанційному керуванні – бомба. Собі такий не купиш, бо рідня засміє, та ще й пальцем біля скроні покрутить, а от племінникам – раз плюнути. А те, що вони ще замалі для таких складних іграшок – не біда, адже їх дядечко спочатку самовіддано потренується сам, протестує все режими, а вже потім навчить малечу, як управлятися з такою серйозною технікою. Чиста вигода для всіх.

Заношу останні коробки до будинку і завмираю, чекаючи, поки хоч хтось з'явиться. Вчора ми допізна надували кульки та розвішували святкові гірлянди по всьому батьківському дому, щоб здивувати малих коли вони прокинуться. Зараз вони фанатіють від динозаврів, тому під стелею літають фольговані птеродактилі, а по підлозі від найменшого протягу вештаються невеличкі тиранозаври. 

Прохожу на кухню, звідки доноситься солодкий аромат вафель. За столом, наче пташенята в очікуванні смачного, сидять Слава й тато.

– Привіт, народ! – цілую маму у щоку і вітаюсь з батьком та братом за руку. –  Малеча ще дрихне?

– Інакше ми б тут так спокійно не сиділи в очікуванні маминих вафель, – вимучено говорить Слава, підпираючи голову рукою.

Здається хтось сьогодні не виспався. Або знову випадково наступив на міну під назвою “Аліна”. Вже третій рік ці двоє притираються один до одного, і попри шалене кохання, іноді доводять один одного до сказу. Спостерігати за їхніми суперечками, часто висмоктаними з пальця – це як у кінотеатр сходити. Тільки шкода, що попкорн тут ніхто не продає. 

Заварюю собі міцну каву, беру тарілку і швиденько займаю вільний стілець біля брата, в очікуванні своєї черги на вафлі. Але сидіти треба тихо, бо можна залишитись голодним. Хоча в цій ситуації ми з братом винні самі. От нащо було будити звіра в тілі тендітної невістки?

Якось ми зі Славою, змовившись, почали тонко натякати Аліні, що млинці та панкейки нам трохи… приїлися. Сподівалися, що наша Рижуля вигадає якийсь новий рецепт смаколиків для наших традиційних родинних субот. Вона й вигадала. Наступного ж дня народження вона урочисто подарувала нам з братом по вафельниці та товстезній книзі рецептів на додачу. Мовляв, смажте собі самі і тоді нічого приїдатись не буде. Шах і мат.

Тепер кожної суботи Слава слухняно випікає дітям вафлі, а Рижуля в цей час п'є каву поруч і насолоджується видовищем. Я ж свою вафельницю завбачливо привіз до батьків, бо кулінар з мене кепський, а з мамою можна домовитись.

Раптом до кухні забігає розгнівана Аліна й розмахує вказівкою прямо перед носом у брата. Мама в цей час мовчки кладе мені на тарілку вафлі і щедро поливає їх медом. Не попкорн, звісно, але для мене ідеально. Відкидаюсь на спинку стільця і налаштовуюсь на концерт. Інші теж завмерли в очікуванні.

– Я тебе попереджала! – кричить Рижуля, а Слава повільно підводиться, намагаючись зберігати спокій і крокує прямо до неї. 

Ох дарма ти, братику, лізеш у саму пащу до звіра.

– Не підходь до мене! – Аліна виставляє руки вперед, зупиняючи його. –  І навіть не дихай у мій бік. Взагалі. Про всяк випадок.

– Мила моя. Сонечко моє, це ж прекрасна новина, – голос Слави звучить заспокійливо. – Я ще вчора тобі про це казав. Я навіть скупив їх усі в аптеці, щоб ти впевнилась і заспокоїлась.

Він обережно забирає з її рук вказівку, намагаючись притягнути до себе, щоб втішити.

Але вона непохитна. Мабуть, налажав він сьогодні знатно.

– Заспокоїлась? – обурюється Аліна. – Та я й досі ранкову каву п'ю ввечері! Ноги поголити спокійно не можу, бо дехто постійно вибиває двері, а ці іграшки… – вона роздратовано дивиться на гору пакунків,, які я щойно привіз. – Ці машинки вже просто всюди! – прибиває мене поглядом.

Я піднімаю руки вгору, капітулюючи. Винен. Каюсь. Ну не можу я пройти повз іграшковий магазин, якщо бачу там щось цікаве. Одразу тягну це племінникам. Але ж вона сама охрестила мене “найкращим дядьком”. Тепер нехай терпить наслідки.

– Може цього разу буде дівчинка, – ніжно шепоче Слава, обіймаючи її за талію. – Або дві, – хитро посміхається, кидаючи на нас погляд. .

Твою ж наліво! Невже я знову стану дядько? Тільки б це була дівчинка... Про всяк випадок непомітно схрещую пальці під столом. Пацані і динозаврів Аліні вже точно вистачить.

Мама скрикує від несподіванки, затуляючи рот рукою, і миттєво хапається за татове плече, притримуючись. Очі в обох починають світитись від щастя.

– З моєю вдачею, не бачити мені рожевих суконь, як власних вух, – Аліна схлипує, але я помічаю, як вона все ж посміхається крізь сльози, обіймаючи свого чоловіка. – Скоріше на мене знову чекатиме подвійна порція динозаврів.

Мама з татом, які душі не чують в онуках, підскакують і біжать вітати парочку, яка невдовзі подарує їм ще одного онука. Або онуку. Або одразу двох.

На вулиці заливається гавкотом Муся і поки всі інші зайняті, я виглядаю у вікно.

– Родичі приїхали! – кричу, побачивши у дворі Антона з Катею та батьків Аліни.

Придивляюсь до ще однієї фігури, яка йде слідом за Надею, і коли вона виходить вперед, я завмираю, а щелепа моя падає на підлогу.

– А вона що тут робить?..

***

Дякую вам, мої любі, за цікавість до історії Андрія і Маргарити.
За вашу підтримку, сердечка та коментарі.
Далі історія йде в передплату. Наразі діє найнижча ціна, яка по завершенню стане вищою, як того вимагають правила. 
Тому, якщо вам цікаво, що чекає на нашу парочку в майбутньому, зараз саме час придбати книжечку. 
Дякую всім, хто залишиться з нами й надалі. Обіймаю вас.