12

Марго

Ранок зустрів мене сірим небом, наче воно щось відчувало. Або навпаки пророчило. Софія акуратно застеляла своє ліжко ковдрою, намагаючись бути дорослою, а я, нічого не підозрюючи, складала в рюкзак речі, які можуть знадобитись нам в цій маленькій подорожі. 

– А ми будемо їсти морозиво? – радісно уточнила сестра, зазираючи мені в очі.

– Звісно, – відповіла з легкістю, якої давно вже не відчувала.

– Бананове?

– Бананове.

– З шоколадним сиропом? – її очі засяяли ще яскравіше.

– З сиропом, – усміхнулась, адже це я точно могла їй обіцяти.

Нарешті я можу виконати ще одне маленьке бажання Софії, а саме – спробувати морозиво в кафе. Не найдешевший пломбір з магазина у вафельному стаканчику, а справжнє, з різними смаками і полите густим шоколадним сиропом зверху.

А все завдяки Віктору, який виплатив мені зарплату наперед та ще й неочікувано видав премію, подякувавши за порятунок відвідувача. Це було звісно зайве, бо я зробила те, що мала, але я не відмовилась від тих грошей. Не тоді, коли я їх так гостро потребую. От на них я і купила дві маленькі машинки для племінників, які ще вчора непомітно поклала на дно рюкзака, прикривши речами, щоб мати не помітила. Адже я сказала, що їду у відрядження по роботі й можу взяти із собою Софію. Вона одразу погодилась, що мене звісно здивувало. А може, вона тільки і чекала, щоб ми випарувались, надаючи їй ще більше свободи. 

Я вже бачила, як ми виходимо за двері, сідаємо в машину Каті і їдемо геть від просочених сигаретами та безнадією стін цього будинку. Хоча б на декілька днів. 

– Можеш так не старатись, – прохрипіла мати з порогу, тримаючи в руках чашку. 

Світ навколо похитнувся, а я завмерла так і не встигнувши застібнути рюкзак.

– Софія нікуди не поїде. Ввечері подзвонили і сказали, що завтра прийде соцпрацівник. Якщо вона прийде, а дитини вдома немає – у мене будуть проблеми. А проблеми мені не потрібні.

– Але ж ми домовлялись! – мій голос здригнувся. – Домовлялись, що Софія поїде зі мною на два дні.

– Вона залишиться вдома і крапка, – різко відрізала. – А ти можеш їхати на всі чотири сторони.

Вона тільки і рада спекатись мене після того, як я заплатила їй за проживання і під зав’язку забила кухонні ящики продуктами.  

– Я скасую поїздку і залишусь вдома, – прошепотіла сама до себе, адже матір вже давно покинула межі нашої кімнати.

– Рито, їдь, – пролунав тоненький, але впевнений голос Софії. – Ти маєш поїхати. Ти ж сама казала, що це дуже важливо. 

– Сонечко, я не хочу залишати тебе тут саму, – тремтячими руками поправляю її тоненькі хвостики.

– Я буду не сама. Я буду з мамою, – каже впевнено, дивлячись на мене своїми великими очима.

Я знала, що в якийсь момент моє приховування правди та вічне виправдання вчинків нашої матері вилізе боком. От цей день і настав. Софія знає, що іноді у мами буває поганий настрій, але вона навіть не здогадується, що ховається за тим настроєм. 

Я вагаюсь. Сумніваюсь. Боюсь. Я не знаю, що мені робити. Всередині все протестує проти цієї поїздки. Але розум підказує – якщо має прийти соцпрацівник, мати буде змушена тримати себе в руках. Вона буде тверезою, прибере в будинку і поводитиметься нормально, щоб не втратити останні державні виплати. Це мій єдиний шанс. Всього два дні. Я маю поїхати, маю познайомитись ближче з Аліною та її родиною, з тими людьми, які можуть стати нашою опорою, якщо зовсім стане скрутно. Це не просто свято – це фундамент, який треба закласти заради нашого майбутнього.

Я опускаюсь на коліна перед сестрою і беру її маленьке обличчя в долоні, намагаючись ігноруючи важкий погляд матері, яка невдоволено помішує свій чай.

– Слухай мене уважно, – шепочу на саме вушко, щоб мати не почула. – Якщо щось буде не так… якщо мама почне кричати або хтось чужий прийде… будь-що, що тобі не сподобається або налякає – біжи до баби Тасі. Не бійся. Нічого не питай. Просто біжи. Вона одразу мені подзвонить, – чекаю поки сестра кивне. – І поїсти обов’язково до неї зайди, якщо мама нічого не приготує, – шепочу ледь стримуючи сльози. – Домовились?

– Домовились, – серйозно киває Софія.

– Я повернусь дуже швидко. Обіцяю, – обіймаю сестру, стискаючи її тендітні плечики. – Ти навіть не встигнеш засумувати. І я привезу тобі подарунок, обіцяю!

Виходжу з будинку і востаннє кидаю погляд на вікна нашої кімнати. Серце ниє, але я переконую себе, що все роблю правильно. Я маю це зробити. Я маю залишити її на ці нещасні два дні, щоб нарешті бути впевненою в її майбутньому. 

Але тоді я ще не знала чим насправді обернеться ця поїздка. Для мене. Для Софії. Для того самого майбутнього, яке я зовсім не так собі уявляла.