11

Майже п’ять місяців тому

Переступаю поріг задушливої вітальні, притискаючи до грудей невеличкий паперовий пакет з одним-єдиним тістечком. Мені сьогодні вісімнадцять. День, на який я чекала з острахом, бо знала, що на мене чекає, через неодноразові погрози матері. Попри все я продовжувала мріяти, що сьогодні ми з Софійкою спокійно посидимо, поп’ємо чай, з’їмо тістечко, наче ми звичайна родина.

Але запах перегару та сигаретного диму, що вдарив в ніс ще з порогу, зруйнував всі мрії, ще до того, як я ввімкнула світло і побачила матір, яка сиділа за кухонним столом.

– Привіт, – тихо вітаюсь.

Матір повільно переводить на мене свій затуманений погляд і здається, не одразу впізнає.

– О, припхалась, – цідить замість вітання. – Ювілярка, – криво посміхається і наливає собі з пляшки, яка вже майже спорожніла..

– Мам, давай хоч не сьогодні, – мовчки підходжу до столу, намагаючись не дивитись на неї. – Я принесла тістечко, щоб відсвяткува…

– Яке, до біса, тістечко? – несподівано гепає кулаком по столу і я аж підскакую. – Ти хоч розумієш, що сьогодні за день? Лафа закінчилась! Що ти зібралась святкувати? Тобі вісімнадцять і держава більше ні копійки на тебе не заплатить. Від сьогодні ти дармоїдка на моїй шиї. Зайвий рот.

Вона перехиляє чарку, гучно втягуючи носом повітря, а я так сильно стискаю пакет, що тістечко в ньому перетворюється на зім’яту масу.

– Я шукаю роботу, – відчуваю, як голос починає тремтіти, хоч я і забороняю собі плакати в її присутності, щоб не показувати свою слабкість. – Але без освіти і досвіду нікуди не беруть. Я хапаюсь за будь-які підробітки, мию підлоги, роздаю листівки, але сама знаєш, що цього мало.

Вона кривиться, на слові “мало”. Так, вона прекрасно знає, скільки я заробляла, адже і ці копійки вона забирала, витрушуючи мої кишені до останньої копійки. Нам із сестрою залишалось тільки те, що я могла добре сховати. Але в будинку таких місць залишалось дедалі менше.

– Мені потрібен час, щоб знайти щось стабільне і з нормальною оплатою.

– Час? – вона гидко сміється, закидаючи голову назад. – Час коштує грошей, Рито.

– Будь ласка, дозволь мені ще трохи пожити тут… заради…

– Досить! – гримає на мене, перебиваючи на півслові. – Або платиш або вимітаєшся! 

Вона допиває залишки прямо з горла і витирає рот тильною стороною долоні.

– Мам…

– От дивлюсь на тебе і думаю… – перебиває, змірюючи мене зневажливим поглядом, – яка ж ти невдячна. Я ж могла вчинити з тобою так само як і з нею. Можливо, від неї навіть було б більше толку, ніж від тебе.

Я завмерла.

– Про кого ти говориш? Як вчинити?

Її язик уже помітно заплітався, думки плутались і вона просто махнула рукою.

– Хто-хто… сестра твоя… старша… – слова вилітали потворними шматками. – Це їй скільки зараз?! – вона замислюється, похитуючись за столом. – Двадцять сім. Точно, у лютому. Було так холодно, що пальці німіли. Я її в ковдру стару загорнула і на порозі залишила… лікарні. Чого дивишся так на мене? Га? Засуджуєш? А що я мала робити? Сама дитина, гола, боса… Батько її щез, як тільки дізнався що я вагітна. Боягуз проклятий. От і я залишила її та пішла не оглядаючись. Мені що, більше за всіх треба? Її, мабуть, у дитячий будинок забрали. А життя там не цукор… Тож ти маєш мені дякувати, Рито! – вона раптом подається вперед, спираючись ліктями на стіл і дивиться на мене своїм божевільним поглядом. – Дякувати щодня. На колінах дякувати, що я тебе не викинула. Що не залишила на тому порозі. Що дала тобі дах над головою. А тепер ти маєш платити!

Я стою посеред кухні не рухаючись, наче мене прибили до цієї брудної старої підлоги. Серце до болю стукотить у грудях. Слова застрягли в горлі. Я хотіла сказати, щось на кшталт: навіщо вона взагалі народжувала нас, наче кішка безхатня. Навіщо дала життя, якщо одну залишила, іншу виганяє з дому, а до третьої немає діла? Я хочу кричати, що краще б вона зробила аборт, краще б нас ніколи не існувало, ніж змушує нас кожного дня почуватись, як непотріб. Але мовчу. Ковтаю гіркий ком у горлі і мовчу.

У мене є сестра. Десь там, за межами цього пекла, живе людина, в чиїх жилах тече та ж сама отруєна кров. Моя рідна кров. Наша – моя і Софії.

Мати ще щось кричала мені в спину, але я її вже не слухала. Я пішла в кімнату, зачинила за собою двері, притиснулась до них спиною і в той момент вирішила – я знайду її. Я знайду свою сестру.

Наш час 

Чотири місяці я жила в ритмі безперервного, виснажливого пошуку. Кожного дня, кожної вільної хвилини я думала про сестру, яку ніколи не бачила й імені якої не знала. Хто вона? Чим займається? Чи є у неї діти? Я малювала її в уяві тисячі разів: яка у неї усмішка, якого кольору її очі, чи збирає вона волосся у тугий хвіст, коли нервує, як це роблю я?

Найбільше я боялась, що вона не прийме нас. Відштовхне. Не захоче знати тих, хто залишився в іншому житті.  

Після розмови з матір’ю, коли вона сказала всі ті жахливі слова, я кинулась до найближчої лікарні керуючись лише тим, що вона б не понесла новонароджену дитину далеко в лютневий мороз. Але там на мене чекало лише сухе та байдуже “дані відсутні”. Люди в білих халатах розводили руками, натякаючи, що через стільки років я вже нікого не знайду. Потім були дитячі будинки, де моя і без того крихка надія розбивалась об слова “таємниця усиновлення”. 

Від безсилля я зайшла на місцевий форум і запитала, як взагалі можна знайти сестру, якщо знаєш тільки місяць, рік і місто народження. Це був крок відчаю. Я не сподівалась на реальну відповідь. Скоріше очікувала насмішок та зневажливих коментарів, а отримала повідомлення від користувача на ім’я “Кіті”:

“Я хочу допомогти. Давай зустрінемось”

Я не повірила власним очам. Я перечитала ці слова мільйон разів. І все одно вони здавались якимись нереальними, поки ми не зустрілись з нею в нічному клубі. Наша зустріч була дивною: спалахи світла, музика і Катя, яка ставила незручні питання. Вона вивчала мене під мікроскопом і мала на це право, якщо дійсно збиралась допомогти. Адже вона не знала моїх справжніх мотивів, і я навіть не впевнена, що вона одразу повірила моїм словам. Вона нічого не обіцяла, лише сказала, що спробує. А потім… потім настала тиша довжиною у вічність. До вчорашнього дня.