10

Марго

Минуло три тижні з моменту коли я вперше переступила поріг кав’ярні “Вишневий цвіт”, і за цей час вона стала для мене чимось більшим ніж просто місцем роботи. Вона стала моїм прихистком. Моїм місцем сили. Місцем, де попри щільний графік, я нарешті знайшла друзів.

З часом я влилась не тільки в колектив, а й в робочий ритм. Я вже не чіплялась за ніжки стільців, впевнено тримала тацю, навчилась збивати ідеальну молочну пінку і навіть почала розуміти специфічні жарти Назара. З Лізою ми теж подружились. Не скажу, що ми стали нерозлучними подругами, але ми часто перешіптувались в перервах про різні дівочі справи. А Віктор, хоч і залишався суворим, та вже ж я доволі часто ловила на собі його схвальні погляди під час роботи.

– Ваше лате, красуні, – не порушуючи ранкової традиції, Назар ставить перед нами дві чашки. 

– Що б ми без тебе робили? – усміхається Ліза, вдихаючи солодкий аромат кави.

– Ходили б, як поросята.

Назар легенько торкається пальцем її носа, витираючи пінку, яку вона зачерпнула, нахилившись занадто близько. Між цією парочкою літають такі блискавки, що Зевс зі своїм посохом тихо курить в стороні.

– Дякую, Назаре, – роблю ковток, прикриваючи від задоволення очі.

Я тільки тут почала нормально снідати. Не просто нормально, а смачно. Це коли ти їси не заради того, щоб втамувати голод, а коли дійсно насолоджуєшся їжею.

Вдома все було примітивно: суп, каша, макарони і шматочок м’яса, якщо пощастить. Я крім цього і готувати більше нічого не вмію, бо для того, щоб навчитись чомусь новому, потрібні продукти, яких у нас ніколи не було. Тому безплатне харчування в садочку для Софії та в школі для мене було порятунком. Учні старшої школи часто цурались харчування в їдальні, навіть якщо мали пільги, як і я, але для мене це був чи не єдиний шанс поїсти гарячу їжу. А здобні булочки, які давали на десерт, я завжди ховала в сумку і приносила сестрі. Мати тому і не сильно переживала, якщо нас не було чим накормити. Вона завжди казала, що якщо я не їм шкільну їжу, значить я не голодна, а тому нема чого клянчити їжу вдома. Вихідні були тими самими днями, коли я готувала прості страви з того, що знаходила у шухлядах. А коли підробляла, то купувала нам із Софією щось смачненьке. 

Тут же Віктор дозволяє забирати додому тістечка, які не продались впродовж двох днів, чому я і тим паче Софія дуже раді. У нас навіть з’явився ритуал – ми сідаємо на лавку у парку, їмо десерт маленькими ложечками і розмовляємо. І це мій найкращий момент за весь день.

Цього ранку все було як зазвичай. Сонце м’яко падало на вітрину з десертами, у залі пахло свіжою арабікою, а ми з Лізою пили свій лате під тихі жарти Назара, який намагався нас розмішити.

Скрегіт стільця по підлозі та глухий хрип, розривають нашу ідилію. Я не одразу розумію, що відбувається, а потім помічаю чоловіка за крайнім столиком біля вікна. Він тримається обома руками за горло, очі витріщені від жаху, а з грудей виривається лише свист, коли він намагався зробити вдих. Він задихався.

Я заціпеніла. Тіло паралізував страх і час наче сповільнився. Лише звук розбитої об підлогу чашки, яку впустила Ліза, привів мене до тями.

– Відійдіть! – кричу, кидаючись до чоловіка. – Так не можна! – відштовхую якогось відвідувача, який плескає його по спині.

Страх, що сковував мене ще секунду тому, змінився крижаним спокоєм, даючи сигнал моєму тілу діяти.

Обхоплюю чоловіка руками трохи вище талії, зчіпляючи їх в замок і з усієї сили, на яку тільки здатна, тисну вгору під діафрагму. Раз. Другий. Чоловік здригається в моїх руках, важкий і безпорадний. На третій ривок, його тіло конвульсивно смикнулось і він нарешті зробив перший вдих – гучний, хриплий, наче щойно винирнув з глибини. 

У залі панувала мертва тиша, яку переривав лише кашель постраждалого. Віктор вже був поруч, підтримуючи чоловіка під лікоть. Навколо зчинився гамір, хтось пропонував воду, хтось хотів викликати швидку. Я ж опустила очі на підлогу в пошуках того, що стало причиною цього жаху. Біля ніжки сусіднього столика лежала маленька червона кулька. Кісточка, яка вилетіла з горла чоловіка. Така маленька і така небезпечна.

Підіймаю її і міцно стискаю в кулаці. Серце нарешті згадало, що треба битися, і тепер воно калатало десь у вухах. Весь спокій кудись подівся і мене накрило усвідомлення всього того, що щойно сталося. Я нічого не говорила, ні на кого не дивилась, я просто розвернулась і побігла. 

З силою штовхнувши важкі двері комірчини, падаю прямо на підлогу. Руки починають труситись так сильно, що я не можу їх вгамувати. А по щоках біжать гарячі сльози, які я весь час стримувала всередині, і які нарешті прорвались назовні. Я згадала той день на дитячому майданчику рік тому. Хлопчик у зеленій кепці, який грався із Софійкою в пісочниці, раптом почав синіти у всіх на очах. Його мати тоді врятувала його. Так само як я щойно. Він вдавився льодяником, який йому без дозволу дала мама іншої дитини. Тієї ночі я не спала. Я подивилась сотні відео з надання першої допомоги. Я до болю в суглобах тренувалась, відпрацьовуючи ці рухи на старій диванній подушці. Бо знала, якщо Софія вдавиться, у мене не буде часу на паніку. У мене будуть лічені секунди.

– Маргарито? – двері прочинились, а за спиною почувся незвично м’який голос Віктора.

Швидко витираю щоки, розвертаючись до нього.

– Ти як? – підходить і присідає поруч на коліна. – Ти врятувала його. Ти розумієш це?

Я мовчу, лише важко дихаю. Віктор переводить погляд на мою праву руку, пальці якої побіліли від напруги.

– Що це у тебе? 

 Опускаю погляд, ховаючи очі. 

– Покажи!

Заперечно хитаю головою, але він обережно, палець за пальцем, розтискає мою долоню на якій лежить маленька темно-червона кісточка.

– Це з десерту? – його голос звучить небезпечно тихо. – Цим вдавився клієнт?

Я ледь киваю. Віктор нічого не каже. Він різко підхоплюється на ноги і вибігає, гримнувши наостанок дверима.