9

Марго

Підходжу до воріт садочка, очікуючи коли дітей виведуть на прогулянку. Зазвичай я приходжу пізніше, коли вона вже набігається з друзями, але сьогодні забираю її раніше, адже у нас запланована важлива справа. А саме похід в магазин за обіцяним шоколадним зайцем.

Після стажування я забігла в магазин, купила дещо з продуктів, на що вистачило коштів, приготувала Софії вечерю та поприбирала в будинку. Відзавтра у мене вже буде повний робочий день, а отже часу на хатні справи стане ще менше. Головне зараз – добре справлятись з новими обов’язками в кав’ярні, встигати відводити й забирати Софію і тримати себе в руках у сутичках з матір’ю, поки не матиму змоги платити за проживання. 

Ноги вже ледь слухаються, тому присідаю на парапет, щоб дати їм трохи відпочинку. Але втома миттєво відступає, варто мені було побачити знайому рожеву сукню та її маленьку усміхнену власницю. Софійка одразу вихопила мене поглядом і, попрощавшись з вихователькою, побігла мені на зустріч наче маленький метеор.

– Рито! Ти прийшла! – вона міцно обхоплює мої ноги.

– Звісно прийшла, сонечко. Куди ж я подінусь? – підхоплюю її на руки, вдихаючи такий знайомий запах дитячого шампуню.

– Я думала, що ти на роботі й забудеш за мене. Мама завжди забуває.

– Я ніколи про тебе не забуду. Ти ж це знаєш?

Вона мовчить. Дивиться своїми великими очима і мовчить. А потім цілує у щоку і міцно обіймає за шию.  

– Я люблю тебе, – каже тихенько.

– І я люблю тебе. 

Серце болісно стискається, коли розумію, що попри мою безмежну любов до неї, вона все ще боїться, що її кинуть, що про неї забудуть, що її не любитимуть. Скільки б я не старалась, вона все одно боятиметься, бо це те, що вона постійно бачить, коли в нашому житті час від часу з’являються тимчасові чоловіки нашої матері. Спочатку вона линула чи не до кожного, сподіваючись, що він стане її новим татом, а потім… потім звикла, що чоловіки в нашому будинку явище тимчасове. А іноді навіть небезпечне.

– Ну що, готова до нашої важливої місії?

Її очі засяяли і вона поспішила звільнитись від моїх обійм, спустившись на землю.

– За зайцем? Шоколадним? – дивиться з такою надією, наче боїться, що все це не насправді.

– Саме за ним, – беру сестру за руку. – Вперед.

За п’ять хвилин ми вже стоїмо біля полички із солодощами, а перед нами, у золотистих обгортках, вишикувались вони – шоколадні зайці. Саме про одного з них і мріяла Софія останні два тижні. 

– Вибери сама.

Вона розгублено переводить погляд з зайців на мене і назад.

– А він точно шоколадний? Весь-весь? – шепоче, обережно торкаючись пальчиком фольги.

– Весь-весь.

– Але ж ти казала… – раптом серйозно подивилась на мене, зморщивши носик, – ти казала, що шоколаду багато не можна. Що від нього зубки болять і животик. Що карамельки корисніші, бо маленькі.

Я застигла. Горло здавило так, що стало важко дихати. Самотня зрадницька сльоза покотилась по щоці, і я швиденько витерла її долонею, удаючи, що поправляю волосся. 

Я казала це колись не тому, що дбала про її зуби. А тому, що карамельки коштували копійки, тоді як на шоколад у мене не завжди вистачало грошей. Я маскувала нашу бідність під “турботу про здоров’я”, щоб вона не почувалась обділеною. Щоб не соромилась. А зараз, коли у мене з’явилась можливість виконати одне її маленьке бажання, вона побоюється.

– Сьогодні можна, – усміхаюсь крізь силу. – Сьогодні особливий день. Я отримала роботу. Справжню роботу на цілий день. Тому не бійся, бери!

Затамувавши подих, Софія взяла з полички зайця і притисла його до грудей, наче найбільший скарб у світі.

Всю дорогу додому сестра щебетала про те, як вона поділиться зайцем зі мною та мамою. І що вушка вона з’їсть першими, бо вони найсмачніші. Вона була такою щасливою, що на мить я майже повірила, що у нас все буде добре.

Але чим ближче ми підходили до нашої іржавої хвіртки, тим сильніше стискалось моє серце. Через вікно було чутно звуки якоїсь вульгарної пісні, а з-за дверей долинав незнайомий чоловічий бас і гучний регіт матері.

Сестра міцно стискає свого зайця, а я стискаю її руку.

– А давай зіграємо у гру? Хто перший тихенько добіжить до кімнати, той отримає перший шматочок вушка.

Софійка кивнула і ми зайшли всередину. У вітальні, серед хмари сигаретного диму, на дивані розвалилась мати, а поруч сидів якийсь чоловік, по-хазяйськи закинувши руку їй на плечі. На столі – напівпорожня пляшка та закуска. Це були котлети, які я приготувала сестрі на вечерю. 

– О, з’явились, – цідить мати, фокусуючись на нас своїм каламутним поглядом. – Що там у вас? Знову якусь дурню купили? Краще б за квартиру заплатила. 

– Пам’ятаєш про гру? – шепочу сестрі, ігноруючи матір.

Софія відпускає мою руку і біжить до кімнати, а я прикушую язик, щоб змовчати. Мати не любить, коли їй щось кажуть при сторонніх. Треба мовчати, хоча всередині вирує злість. І ненависть. До неї. До всього, що вона робить. І до того, як вона ставиться до Софії. Але треба мовчати. Тільки це вбереже нас сьогодні.  

Слідую за сестрою в нашу маленьку кімнату і миттю закриваю двері на засувку. Софійка притихла. Вона вже не радіє зайцю. Вона знає цей тон матері.

– Схованка? – тихо запитує, дивлячись на двері.

– Так, сонечко. Найкраща у світі схованка.

Стягую з ліжка ковдру і накидаю на нас обох, створюючи маленький намет. У цій темряві, де пахне лише кавою від мого волосся і шоколадом від зайця, немає ні п’яної матері, ні бідності, ні страху.

Звук розбитого посуду і чоловіча лайка за стіною змушують Софійку здригнутись і притулитись до мого боку. 

– Жив-був маленький заєць, – починаю я тихим співучим голосом, обіймаючи сестру, – який умів ставати невидимим. Кожного разу, коли навколо ставало надто шумно, він накидав на себе чарівний золотистий плащ…

Я розповідала про пригоди невидимого зайця, про чарівний ліс, де замість дощу з неба падав солодкий сироп, про карамельні квіти та зефірні хмари. І про велику зірку, яка завжди вказує шлях додому.