8

Андрій

Рука машинально тягнеться до іншої половини ліжка, але замість теплого, піддатливого тіла, яке ще вночі лежало поруч, натрапляє на холодну, зім’яту білизну. Очі розплющуються миттєво, намагаючись вловити фокус. Повільно сідаю, розтираючи обличчя долонями. Сонце нещадно лупить у вікно, висвітлюючи порожній номер. 

– Марго? – тихо кличу.

Може вона у ванній? Або… озираюсь.

Її речі, які я вчора залишив на кріслі, щезли. Натомість, погляд падає на подушку, поверх якої лежить клаптик паперу придавлений моїм портмоне. Нахмурююсь, відчуваючи якийсь ефект дежавю з поганого кіно і в цю мить прокидаюсь остаточно. 

Простягаю руку до гаманцяі і відкривши його, помічаю, що картки на місці, як і готівка. Хоча… я не знаю скільки її насправді було. Беру в руки записку.

“Це була чудова ніч. Ти неймовірний… взяла у тебе гроші на таксі… обов’язково віддам при наступній зустрічі…”

– Обовязково віддам, – повторююв вголос, криво усміхаючись.

Відкидаюсь на спинку ліжка, розглядаючи нерівний розмашистий почерк,  поки в голові все ще відлунювали вчорашні події. Руде волосся розсипане по білосніжній подушці, неприкрита щирість і її очі в мить, коли зрозумів, що я був у неї першим. Це було занадто правильно і занадто неправильно водночас. І це те, що б я не проміняв ні на що інше.

Але… ця правда має два обличчя. І одне з них потворне. Воно залишає кімнату порожньою на світанку, наче не благало продовження вночі. Воно краде, наче я б сам не заплатив за її таксі. Воно змушує думати, що вся та щирість була насправді грою. Можливо це якесь парі? За віком вона б мала вже закінчувати навчання. Скільки їй? Двадцять два? Двадцять три? Студентка-відмінниця яка вирішила пограти в погану дівчинку, щоб позбутись невинності з незнойомцем? Хтось так робить взагалі?

У пам’яті спливає її звичайний одяг і той скарб який ховався під ним. Як завзято і трохи незграбно вона фліртувала. Як впевнено торкалась мене на початку і як ховала очі після. Спогади ще більше плутають. Де взагалі правда?

– Чортів придурок, – сміюсь з всієї абсурдності ситуації й підводжусь з ліжка.

Відсуваю штори і опускаю погляд, спостерігаючи, за містом, яке вже гуде. Я не відчуваю злості. Лише грьобане розчарування. Мені не шкода грошей, скільки б вона не взяла, але відчуття того, що тебе використали, та ще й двічі – неприємно поколює. 

Її погляд спокушав на гріх. І я йому піддався. Повівся на молоде тіло і гарне личко, хоча і не планував більшого ніж просто знайомство.

– Креативно, Марго. Дуже креативно, – продовжую бурчати, не в змозі відпустити ситуацію і вкотре кидаючи погляд на гаманець. – Віддам при наступній зустрічі, – хмикаю, заходячи в душ. – Ти навіть не уявляєш, скільки часу мені потрібно, шоб знайти тебе. Це лише хвилини. Маленькі. Лічені. Хвилини. Марго. 

Гаряча вода змиває залишки сну, але не її запах. Після душу, вона пахла готельним гелем, тим самим, який я зараз розтираю по своєму тілу. Який врізається в ніздрі і в’їдається під шкіру, розбурхуючи не тільки спогади, а й чортове бажання до тієї, яка давно покинула цей номер. Проте рука всеодно опускається вниз, поки пам’ять зрадницькі підкидає згадки про погляд, сповнений пристрасті, спокусливі вуста, руде полум’я на простирадлах і карамельний присмак її поцілунку. 

Виходжу з душу, ретельно витираючи голову великим рушником, а коли підводжу погляд, помічаю на оббивці крісла довгу руду волосину. Піднімаю її і намотую на палець, поки вона не утворює тоненьке вогняне кільце. Зі злістю стягую його, щоб викинути у смітник, але завмираю над урною. Замість того, щоб позбутися її частинки, яка лише дражнить своїм нагадуванням про неї, я загортаю кільце у записку, написану її рукою, і кладу до кишені. Навіщо? Запитайте мене тоді, коли я сам буду знати відповідь.

З огидою одягаю на чисте тіло вчорашній одяг, адже валіза з речами залишилась в орендованій машині, все ще прикаркованій біля клубу. Там же залишився і мій ноутбук. Таким безпечним я ще не був.

За годину я вже підїжджаю до клубу Антона і знаходжу свою автівку там, де залишив її вчора. Валіза і сумка з ноутбуком на місці, що не може не радувати. Валізу я поки не чіпаю, а от ноутбук беру із собою. Є у мене для нього одне завдання. 

В ідеалі було б поїхати в ресторан Антона, адже там подають найсмачнішу пасту з морепродуктами, яку я коли-небудь куштував, але тепер там працює Даша, і після вчорашньої розмови нам краще не бачитись деякий час. 

З досадою заходжу до клуба з надією випити хоча б кави. Мозок кипить, а руки вже сверблять розпочати справу. Благородну таку справу з пошуку рудої нахаби, яка втекла від мене вранці, використавши за своїм бажанням.

Вчорашні нічні веселощі змінились тишею, яка зараз тут панує. Бармен мене впізнає і сам пропонує каву, а я займаю місце за крайнім столиком. Відкриваю ноутбук, кидаючи погляд на камеру спостереження, що майже непомітно вбудована в стелю. І вона тут не одна. Я збираюсь зламати кожну з них, щоб дізнатись, що вона тут робила, до того як я підсів до неї. А потім та сама доля чекає і на всі інші камери, які вкажуть мені шлях до неї. 

Роблю перший ковток кави і відкриваю програму. Але рука зависає над клавіатурою, коли розумію, що захист тут ставила Катя. Обійти його звісно не проблема, як і будь-який інший, але що, бляха, робити із сумлінням? Я звісно хочу дізнатись, що робила Марго в барі, але зламувати систему безпеки в клубі друзів – якось зовсім не по-дружньому. Те саме стосується і камер в готелі. 

Відкидаюсь на спинку крісла і просто п’ю свою каву. 

Навіть якщо я простежу за нею до самого дому і дізнаюсь адресу… далі що? Дівчина сама хотіла переспати зі мною. Враховуючи певні обставини, зрозуміло, чому вона була такою наполегливою. Якщо брати до уваги можливі наслідки то: по-перше, вона точно повнолітня, по-друге, я використовував захист, а отже вагітність неможлива. Якщо є якесь по-третє, то зараз я просто невзмозі його придумати. Ну і якщо вона вирішила піти “по-англійськи”, не попрощавшись – це її право.