7

Маргарита

Дорога від садочка до кав’ярні займає ще десять хвилин швидким кроком. Піша доступність до садочка та дому була моєю основною вимогою при пошуку роботи. У мене лише атестат про середню освіту і нуль перспектив, тому немає значення де я подаватиму каву та витиратиму столи – за два кроки від дому, чи за двадцять кілометрів. Головне, мати змогу вчасно забирати сестру з садочка. 

О 8:30 я вже стою перед скляними дверима кав’ярні, а дівчина по той бік перевертає табличку з написом “Відчинено”.

– Вітаю, – каже вона привітно, коли я заходжу всередину.

– Вітаю. Я на стажування до…

– Ти Маргарита? – гучне питання змушує обернутись.

– Так.

– Я – Віктор, ми говорили з тобою по телефону, – чоловік років сорока, з ідеально підстриженою борідкою, окидає мене оцінювальним поглядом. – Виглядаєш старшою за вісімнадцять. Це добре.

– Приємно познайомитись, – роблю крок назустріч.

– Ти в цьому будеш працювати? – тицяє пальцем у мої джинси та футболку.

– Так. Якщо потрібна уніформа, ви тільки скажіть, – кидаю швидкий погляд на дівчину, яка першою зі мною привіталась, щоб оцінити її одяг, але натикаюсь на звичайну білу футболку, в той час, як на мені одягнена блакитна. Може справа у кольорі?

– Зійде, – відмахується він. – Лізо, видай Маргариті фартух, – кидає дівчині і підходить до мене. – Готова працювати?

– Та… Так, – трохи запинаюсь, адже зовсім не очікувала, що одразу доведеться працювати. Ми лише раз говорили по телефону і сьогодні я мала прийти на стажування під яким я розуміла навчання, а не одразу робочий день.

– Правила прості: посмішка – це закон, привітність – правило, чистота – релігія, швидкість – запорука того, що тебе не проклянуть в черзі. Зрозуміла?

– Так! – відповідаю впевнено, хоча всередині тріпоче, беззахисний перед напором роботодавця, страх. 

– У тебе є лише три години, щоб показати, на що ти здатна. А потім я прийму рішення – йдеш ти додому чи за барну стійку. Готова?

– Готова! – киваю і беру з рук Лізи фартух.

Мені потрібна ця робота і я просто не маю права налажати.

– Чудово! – плескає в долоні. – Лізо, ти за неї відповідаєш, – киває дівчині і ховається за подвійними дверима, через які вже встиг просочитись аромат свіжої випічки.

– Ласкаво прошу до нашої команди, – привітно каже дівчина, а я дивуюсь, як вона може так спокійно зі мною розмовляти, коли власник скинув на неї стажерку яка нічогісінько не тямить. Це ж якщо я не впораюсь, то і вона може постраждати.

– Дякую. Це нічого, що мені страшно? – усміхаюсь, одягаючи фартух з фірмовою вишивкою кав’ярні “Вишневий цвіт” 

– Не бійся, все буде добре, – стає позаду мене і зав’язує фартух на бантик. – Віктор суворий, але справедливий.

– Але ж я нічого не вмію. Я думала, що мені спочатку покажуть що до чого, а тут одразу у воду кинули.

– Ахаха, Віктор любить так робити, бо саме в екстрених ситуаціях людина найкраще проявляє свої здібності або недоліки.

– Я не люблю екстрені ситуації, а вони не люблять мене, – посміхаюсь.

– Тримайся поруч, я казатиму, що тобі робити, а далі ти вже і сама втягнешся. 

– Дякую, – стаю за барну стійку поруч з дівчиною, налаштовуючись на роботу і любителі кави не змушують на себе довго чекати.

Перша година минає як у тумані. Ранковий натовп був просто нещадним. Офісні працівники, які з роздратуванням дивились на годинники, матусі з візочками, студенти, які засинали на ходу. Я прибирала посуд, протирала столи, намагалася запам’ятати, чим відрізняється флет вайт від лате, і відчайдушно намагалася не впустити нічого з рук.

– Маргарито, один капучино із собою і два американо за третій столик! – вигукнув бариста, хлопець із татуюванням на шиї, якого всі ніжно називали Назарчиком і який працював зі швидкістю робота.

З двома чашками в руках, маневрую в напрямку потрібного столика. Залишаю замовлення і побажавши чоловікам гарного дня, швидко повертаюсь до стійки.

– Дівчино, я чекаю вже п’ять хвилин! – лунає роздратований жіночий голос.

Розгублено дивлюсь на Назара, а він киває на паперовий стаканчик з лате який стоїть прямо переді мною.

– Вибачте. Ось ваша кава, – накриваю стаканчик кришечкою, додаю трубочку, два стіки з цукром і підсовую до жінки.

– Нарешті, – грубо випльовує, схопившись за стаканчик.

Я навіть не встигаю видихнути із полегшенням, як в ту ж мить кришечка зіскакує, а кава ллється через верх.

– А-а-а-! Хто так закриває? Криворука дурепа! – верещить на весь зал привертаючи увагу і працівників, і клієнтів. – Це дуже дорогий піджак! Ще й руку мені обпікла!

– Вибачте, мабуть, кришечка не щільно сіла, – хапаюсь за каву, щоб прибрати і витираю стійку, поки кава не почала стікати на підлогу.

– А ти тут нащо? У тебе одна справа – кришечки на стаканчики одягати. Ідіотка!

– Я зараз зроблю вам новий лате, – кидаю рятівний погляд на Назара, але він простягає мені вже закритий кришечкою стаканчик. 

– А з цим мені що робити? – демонструє край рукава, заляпаного кавою. – Хто вас сюди понабирав?

– Дуже перепрошую, це наша стажистка, – Віктор з’являється нізвідки та стає поруч зі мною.

Його тон миттєво змушує скандалістку замовкнути і витягнутись стрункою. І не тільки її. Я сама випростовуюсь і вже відчуваю, як мої мрії про шоколадного зайця для Софії та оренду розчиняються у повітрі.

–  Ваша кава за рахунок закладу, – підсовує вперед нову порцію лате. – І купон на десерт у подарунок. Прошу вибачити за незручності, – діловито каже жінці, а потім розвертається до мене і коротко кидає: 

– Іди в підсобку.

Ледь стримуючи сльози, плентаюсь до підсобки і сховавшись за її дверима, сідаю на пластиковий ящик. Ховаю обличчя в долонях. Ну все. Настажувалась. 

Я не плачу. Зрадницькі сльози звісно що раді хлинути у будь-яку мить, але я їм цього не дозволяю. Я зовсім не відчуваю себе винною, і за інших обставин я б точно висказала тій  ненормальній все, що я думаю про її руки крюки якими вона стиснула той нещасний стаканчик. Але обставини не на мою користь, тому довелось змовчати, вибачитись і запропонувати каву за свій рахунок. Я прямо робітниця року – не встигла і дня пропрацювати, а вже винна за чужу каву. Вітаю, Маргарито, ти – лузер.