5

Марго

– Яка муха тебе вкусила? – кидаю йому в спину, поки він тягне мене на вулицю.

Пригальмовую, впираючись ногами в асфальт, але в Андрія сили явно більше ніж у мене, і ми зупиняємось лише перед рядом автівок, які вишикувались біля клубу.

– Яка у тебе адреса? – різко відчиняє дверцята крайньої автівки.

– Я не збиралась їхати додому.

– Шкода тебе розчаровувати, але до клубу ти не повернешся.

– Та що сталося? Так би й сказав, що не любиш танцювати, – нервовий смішок зривається з моїх губ, але Андрій ще дужче насуплює брови. 

– Адреса?

– Я не можу поїхати додому, – запинаюсь від його похмурого погляду. – Я живу за містом, а тут була у справах і мала заночувати у подруги. Потім підсів ти, і я зовсім втратила відчуття часу. А тепер я не можу завалитися до неї серед ночі. У неї маленька дитина.  

– І де ти збираєшся ночувати?

– Повернусь до клубу, досиджу до ранку біля бару, а там вже і перші автобуси почнуть ходити. Не пропаду. Тут до ранку лише пара годин лишилась, – задираю голову, дивлячись на яскраві зорі, які в повному шоці від моєї брехні. 

А от очі Андрія розміром з повний місяць. Такі ж круглі. Такі ж великі.

– Ти зараз серйозно? 

– Цілком. Посиджу, послухаю музику, а там вже і світанок. Поїду додому, потім на роботу. Звична справа, – байдужо знизую плечима.

– Сідай, – киває в салон автомобіля, і я слухняно забираюсь всередину.

Андрій сідає поруч і двері таксі зачиняються, відсікаючи шум нічного міста. Кілька слів кинутих водієві і ми рушаємо. 

– Куди ми їдемо?

– До готелю. Переночуєш у мене, – перехоплює мій погляд у дзеркалі заднього виду.

На мить він затримує на мені свій погляд, а потім переводить його на вікно. Ззовні лише спалахи вуличних ліхтарів, що пролітають повз поки автівка мчить нічним містом, а всередині салону оксамитова напівтемрява, приглушена музика з динаміків, і ми двоє на задньому сидінні, затиснуті в невеликому просторі.

Але тісно нам не фізично. Це та особлива тіснота, через яку відчуваєш тепло чужого тіла навіть на відстані. Коли власне дихання мимоволі підлаштовується під його ритм. 

– Приїхали, – промовляє водій, зупиняючись біля високої скляної будівлі.

Андрій кидає водієві пару купюр, і не чекаючи на решту виходить з автівки. Поки я незграбно соваюсь дупою на сидінні, щоб перебратись на іншу сторону і вийти слідом за ним, дверцята з мого боку відчиняються.

– Тримайся, тут темно, – подає руку і допомагає вибратись з автівки.

Прохолодне нічне повітря здається порятунком після задушливого салону, де окрім нестачі кисню, вирувала така напруга, що я навіть боялась зайвий раз поворухнутись. 

Він продовжує тримати мене за руку, ведучи по доріжці вимощеній плиткою, через розкішний хол готелю до ліфтів. Лише на хвилину ми зупиняємось біля рецепції, де перекинувшись парою слів з адміністратором, він бере ключ-картку від номера.

Як би я не намагалась мати впевнений вигляд, якими б словами не кидалась, дзеркальні стіни ліфта видають мене справжню. Виставляють напоказ кожну дрібничку, яку я так ретельно намагаюсь приховати – короткі погляди в бік чоловіка, палаючі від сорому щоки і пальці, які я міцно стискаю, щоб приховати дрібне тремтіння.

Андрій дивиться на моє відображення впевнено, скануючи поглядом від самісінької маківки до п’ят, зупиняючись на грудях, які шалено здіймаються від мого частого дихання. І я затамовую подих. Але серце не обманеш, воно продовжує битись так сильно та гучно, що аж вуха закладає.

Поки ліфт впевнено рухається вгору, я опускаю очі, намагаючись сховатись, від яскравого світла ламп. Ненавиджу його. Воно не залишає жодного шансу побути на самоті навіть з власними думками. Воно лише підсвічує зовнішність, викриває недоліки, виставляє почуття напоказ, в той час, як напівтемрява оголює душу, приховує сутність, залишає місце для таємниці.

Мене рятує лише короткий сигнал, після якого двері відчиняються і ми виходимо в коридор.

– Ласкаво прошу, – каже він, прикладаючи картку до першої ж двері і пропускає мене в середину.

– Затишно, – проходжу всередину, озираючись.

– Переночуєш, а завтра я викличу тобі таксі і ти поїдеш додому, – впевнено проходить повз, наче мене тут уже немає. 

– Андрію…  

– Можливо, десь тут є додаткова ковдра або халат, – демонстративно відкриває дверцята шафи одну за одною. 

– Що відбувається? – стаю прямо перед ним. – Я щось не так зробила? Ми ж чудово проводили час, розмовляли, сміялись, а тепер ти поводишся так, наче всього цього не було.

Він завмирає, залишивши відкритими ті бісові дверцята. Робить глибокий вдих і нарешті розвертається до мене. 

– Тобі краще лягти спати, – торкається мого обличчя, повільно проводячи великим пальцем по щоці і я мимоволі лину до його долоні, прикриваючи очі. – Тобі краще триматися від мене подалі, поки я ще можу себе контролювати.

Він нахиляється до обличчя і я завмираю в очікуванні, натомість він цілує мене в чоло і відходить.  

– Може я тільки й чекаю на те, щоб ти втратив контроль? – кидаю йому в спину.

– Це зовсім не смішно, Марго, – різко обертається. – Я привіз тебе сюди, щоб ти не нарвалась на якось придурка в клубі, а не для того, щоб самому тебе трахнути. 

– Я не збиралась ні з ким знайомитись. Я лише хотіла допити свій коктейль і встигнути на втобус, але ти підсів поруч. Я хочу, щоб ти знав, я ніколи так не робила. Я не знайомлюсь будь з ким на вулицях чи в барах, але до тебе розвернулась.

– Ти мене зовсім не знаєш. Можливо я маніяк або ж просто покидьок, який користується беззахисними дівчатами, присипляючи їх пильність.

– А ти такий?

– Ні.

– І я тобі вірю. У тебе дуже гарні очі. Добрі такі, – проводжу пальчиком по брові. – І усмішка, – торкаюсь напіввідкритих губ. – Ніжна. Я не вірю, що ти можеш завдати будь-кому болю.