3

Марго

– Пригостити? – звучить на вухо глибокий чоловічий бас, який вривається в мою свідомість.

За останні пів години це далеко не перша пропозиція, але саме зараз я ледь стримуюсь, щоб не обернутись миттєво. Натомість повільно нахиляюсь до свого келиха і охопивши трубочку губами, тягну в себе приторно-солодкий напій на основі апельсинового соку.

Залишившись без відповіді, чоловік не йде, як всі інші до нього, а сідає на вільний стілець поруч і, спершись ліктем на барну стійку, затримує на мені погляд. Я відчуваю його фізично. Наче вітерцем він ковзає по моєму обличчю, зупиняється на губах, від чого вони дивним чином починають поколювати, спускається по шиї і… знову повертається до обличчя.

Так, моє вбрання кардинально відрізняється від того, як вдягнені інші дівчата в клубі. Ніяких коротких спідниць та підборів – лише сині джинси та класична біла футболка. Не зовсім те, що очікуєш побачити серед цієї роскоші, відвертості та флюїдів навколо. Але у мене була важлива справа в цьому клубі, яка ніяк не пов’язана з розвагами. Тому увага чоловіка до моєї скромної персони, коли навколо стільки розкішно вдягнених дівчат, відверто дивує.

– Впевнений, що це бармен рекомендував тобі напій, – киває на помаранчеву мішанину в моєму келиху. – Може він і пасує до твого волосся, але точно не пасує до твого характеру. Можна пригостити тебе чимось, що справді варте уваги?

Це він натякає на те, що я й досі не глянула на нього? Але справа зовсім не в характері чи якомусь хитрому плані зваблення. Я просто боюсь. Боюсь, що його зовнішність не відповідатиме його голосу. Боюсь, що його очі будуть порожніми на відміну від тембру його голосу, який примудряється прокрадатись під самісіньку шкіру. Боюсь, що коли обернусь, магія розвіється.

Але коли це я була з лякливих?

– Прийнято вважати, що бармени кращі психологи ніж сомельє, – розвертаюсь до нього, легенько прокрутившись на стільці. 

Матінко моя рідна! Який же він гарний. Легка щетина, недбало ослаблена краватка, підкочені рукави білої сорочки. Трохи втомлений, але з хижим блиском в очах. І цей погляд…

Нахиляюсь і роблю ще один ковток, щоб на мить відвести погляд й не видати свого захоплення. Він значно старший за мене, але зовсім не схожий на мужиків середніх років, з обручкою в кишені, які вештаються тут в пошуках легких розваг. 

Його присутність відчувається якось інакше. Наче він поспішав кудись у справах, а потім просто присів поруч. Втомлений, але зацікавлений.  Він не сипле питаннями, не намагається справити враження. Він просто дивиться. Так уважно, наче хоче щось побачити, але сам ще не знає що шукає. 

– Цікаво, і що ж на твою думку варте уваги? Тільки не кажи, що це текіла.

– Ніякої текіли, якщо ти не плануєш забути своє ім’я до ранку, – усміхається, злегка нахиляючись вперед. – Давай спробуємо щось класичне, але з характером, – торкається пасма мого волосся, обережно тягнучи його донизу та розправляючи природний завиток.

– “Олд фешен”, – голосно промовляє, жестом підзиваючи бармена. – Але на хорошому бурбоні.

– Сміливо, – спираюсь на спинку стільця, відсовуючи від себе солодке непорозуміння, яке повільно цідила до цього.

Вдаю, що обізнана в таких напоях, хоча насправді це зовсім не так. Я просто чіпляюсь за слово “бурбон”, розуміючи що це щось міцне.

 – Зазвичай хлопці намагаються замовити дівчатам щось солодке, щоб швидше подіяло.

– Солодке – це занадто просто, – хитає головою. – А в тобі я не бачу нічого простого. До речі, я Андрій, – несподівано протягує мені руку.

– Марго, – відповідаю на його жест.

Але слідом за великим пальцем, який грайливо погладив мої пальці, їх, так само грайливо і вкрай несподівано, торкаються його губи. Сказати що я була шокована, це нічого не сказати. Хто зараз так робить? Ми що, на балу? Судячи з мого вбрання, а тим паче манер, це точно не так.

– А ось і наші напої, – забираю свою руку, скориставшись моментом, коли бармен ставить перед нами дві склянки. – Не хочу бути душнілою, але він теж помаранчевий, – беру склянку прикрашену скибочкою апельсина та вишенькою.

– Теж не хочу бути душнілою, але насмілюсь зауважити, що це не помаранчевий, а благородний бурштиновий, – підіймає келих, дивлячись на мене крізь рідину, примруживши одне око.

– За що питимемо цей благородний напій?

– А хіба для цього недостатньо гарної компанії?

– Цілком. Але з приводом цікавіше.

– Ну добре, – він на мить замислюється, – скажімо так… я щойно закінчив читати одну книгу і її фінал мені не сподобався. Тому, давай вип’ємо за нові сторінки життя. 

– Ого! Та ти книгоман. Головне, не переплутати жанри, щоб легка романтична комедія не перетворилась на пригодницький трилер зі спецефектами, – усміхаюсь, виставляючи перед ним склянку.

Господи, що я несу? Які книги? Які комедії?

– Знаєш, після подій останніх років, мене спецефектами не налякати, – вдаряє своєю склянкою об мою, підморгуючи.

Губи торкаються скла і я відпиваю рідину, яка пекучим дотиком розливається по горлу, змушуючи мене примружитись, щоб не закашлятись.

Андрій теж п’є, і так само як і я, не відводить погляду. Дивно? Дуже. Щось незрозуміле відбувається між нами. Ми просто розмовляємо. Ніяких натяків, пропозицій чи зайвих доторків. Легкий флірт із ледь прихованим підтекстом. Грайливі нотки в голосі. Блиск в очах. Легка усмішка на устах. 

Ми обидва знаємо, чим може закінчитись цей вечір, якщо ми обидва захочемо його продовження. Ми могли б прямо зараз піти з клубу і зняти номер в найближчому готелі. Але ми продовжуємо цю гру. Гру яку ніхто з нас не хоче завершувати. Це не просто прелюдія. Це тяжіння, гіпноз, залежність. Залежність з першої хвилини, яка не те що не відпускає, а навіть не дозволяє відвести погляд. 

В світлі неону, яскравих вогнів, та двох коктейлів всередині мене Андрій має доволі загадковий вигляд. Ні, зовсім не небезпечний, скоріше оманливо привабливий. За його посмішкою ховається щось значно більше. Не те, що хочеться розгадати, а те чого хочеться торкнутись. Саме тому я дозволяю собі розслабитись. Опустити броню. Забути про проблеми. Бути трохи незграбною у звабленні жінкою або дурнуватим дівчам. Ким завгодно, тільки не тією ким я є насправді.