2

Андрій

– О Боже! Вибачте! Я Вас не помітила, – вигукує перелякано, борсаючись у моїх руках, наче спійманий скажений кролик.

– Все нормально, – стискаю її плечі трохи міцніше, намагаючись заземлити, поки вона не вирубила мене однією правою. – Заспокойся.

Дівчина завмирає, але я відчуваю, як напружено її тіло під моїми долонями, а важке дихання врізається в моє обличчя. Важке, але солодке, як карамельки з дитинства. 

– Не забилась?

– Ні. Я просто поспішала, а тут Ви, – на відміну від тіла, яке видає її хвилювання, голос звучить достатньо впевнено. –  Я можу йти? 

– Звісно.

– Тоді відпустіть мене, – смикає плечима і тут я розумію, що досі тримаю її мертвою хваткою.

– Оу, вибач, – відпускаю її й підіймаю руки догори, сповіщаючи, що я не несу загрози. Хоча і не впевнений, що в такій напівтемряві вона взагалі щось побачить.

– Дякую, – кидає через плече, швидко крокуючи довгим темним коридором, наче тікає від маніяка.

Проводжаю поглядом її силует й мимоволі усміхаюсь. Уявляю її стан: зіткнулась з незнайомцем у темному коридорі, а він вчепився як кліщ і не відпускає. Враховуючи ситуацію, вона трималась напрочуд добре, але судячи зі швидкості з якою вона від мене віддаляється, інстинкт самозбереження у неї працює відмінно.

Добре, що в цій напівтемряві їй трапився я – кинутий власною дівчиною чоловік середнього віку, незацікавлений в жінках на наступні сто років, а не якийсь збоченець, який тільки і підстерігає молодих дівчат в темних куточках.

Рушаю коридором, але не поспішаю. Витримую дистанцію, щоб ще більше її не налякати. 

Та коли вона першою виходить в зал, я ціпенію, зачарований тим, як яскраво палає її руде волосся у світлі неонових вогнів.

Весь мій напускний спокій в мить випаровується і здається, я вже не так сильно переживаю за її переляк, адже ноги самі прискорюють крок, зі стійким бажанням наздогнати рудоволосу. Наздогнати, а далі що? Не знаю. Просто хочу побачити її обличчя не в тіні, а під яскравим світлом. Побачити очі, губи…

– Кого я бачу, – крізь гучну музику доноситься до мене знайомий голос, а на плече лягає важка рука, змушуючи мене пригальмувати. 

Та ви знущаєтесь. Зупиняюсь, спостерігаючи, як дівчина сідає на високий стілець біля бару і киває бармену, а вже потім розвертаюсь до Антона.

– Привіт, друже.

– Привіт. Радий тебе бачити, – по дружньому похлопує мене по спині. – Чому не подзвонив? 

– Тоді ти б зустрів мене з плакатом?

– Ну може не так креативно, але не був би такий здивований, – усміхається. – Ти кудись поспішав? – дивиться в напрямку бару, скануючи простір навколо.

– Ні, просто збирався випити.

– Ну тоді я вчасно тебе перехопив. Ходімо? – киває на сходи які ведуть на другий поверх, де розташований його кабінет.

– До речі у тебе світла немає біля запасного виходу, – між іншим, повідомляю, крокуючи сходами вгору.

– Хм, сподіваюсь, ти не злякався темряви.

– Не те щоб я злякався, коли об мене терлась молода особа, – хмикаю. – Було б гірше, якби на її місці був бородатий мужик.

– Ти маєш щось проти бородатих мужиків? – торкається своєї густої щетини, грайливо здіймаючи догори брови, а потім серйозно додає:  Дякую, що сказав.

Антон відчиняє двері свого кабінету і кинувши мені привітне “Будь, як вдома”, одразу комусь подзвонив з наказом перевірити відсутність світла в коридорі.

Розвалююсь в одному з його класних і неймовірно зручних крісел, захоплюючись швидкістю реагування другом на такі дрібниці. Я б звісно теж вирішив це питання якомога раніше, але точно не посеред розмови з кимось. І це те, що нас так кардинально відрізняє один від одного. Я живу неспішно, працюю віддалено, інвестую лише в те, де не потрібна моя залученість, натомість Антон є власником декількох готельних комплексів, клубів та ресторанів і здається завжди в курсі того, що і де відбувається. 

Вже за мить він відкорковує пляшку з віскі, наповнює дві склянки і протягує одну з них мені.

– У справах чи відпочити?

– У справах. Але тепер планую відпочити.

– Нарешті ти виліз з-за свого комп'ютера, – він ледь торкається своїм келихом мого. – Не розумію, як ви стільки часу проводите за екраном.

– Наче у тебе вдома якось інакше все відбувається, – усміхаюсь, натякаючи на його дружину, яка так само одержима новими розробками, як і я.

– Отож. Але Катя більше не бере роботу додому.

– Мало віриться. І як тобі це вдалося?

– Вмовив її розширити штат, щоб делегувати обов’язки.

– Ну і як? Делегує?

– Майже, – заходиться сміхом. – Тепер у вільний час вона займається іншою роботою і називає це хобі. 

– Невже шкарпетки в’яже?

– Якби ж, – криво посміхається. – А хто тебе зміг витягти тебе з цифрового полону?

Мовчки торкаюсь губами скла і роблю великий ковток, відчуваючи, як приємне тепло розтікається по тілу.

– Окей. Зрозумів, – спирається на стіл, задумливо дивлячись у свій келих. – Я думав, що ви вже все вирішили.

– Не все. А все тому, що хтось заманив її в інше місто, поки я був на іншому кінці світу.

– Ти б так само вчинив на моєму місці. Ми всі бачили, що вона давно переросла те місце в якому працювала. Але завжди відповідала відмовою навіть на будь-які натяки стосовно нової роботи, а тим паче переїзду. І зрозуміло чому, – Антон затримує на мені свій уважний погляд, натякаючи, що Даша останні роки залишалась в межах доступності для мене. – Тому я і здивувався коли вона подзвонила і запитала чи моя пропозиція роботи ще в силі. І як результат, тепер вона працює у “Сфері”. Без перебільшення скажу, що це найкращий адміністратор за весь час існування ресторану.

– Тобто можна не просити тебе звільнити її? – криво посміхаюсь.

– Це те чого ти насправді хочеш для неї?

– Звісно що ні. Ти маєш рацію, вона дійсно неймовірна… у всьому. Вона має право бути щасливою, навіть якщо не зі мною.