1

Андрій

– Поговоримо? – торкаюсь талії дівчини, м’яко спрямовуючи її відійти подалі від галасу нічного клубу. 

– Що ти тут робиш? – Даша здивовано озирається на мене, продовжуючи слухняно йти. – Коли ти повернувся?

– Я був у ресторані, але не застав тебе там.

– Ти міг подзвонити.

– Міг, але ми вже достатньо говорили по телефону, – штовхаю вперед важкі двері запасного виходу і ми опиняємось на вулиці.

Стоїмо навпроти один одного з німими питаннями в очах.

Уважно дивлюсь на жінку з якою був разом так довго, що вже і не пам’ятаю себе без неї. Дивлюсь і не можу надивитись. Наче не бачив тисячу років. 

Два місяці. Ми не бачились два місяці поки я був закордоном, але таке відчуття, наче минула вічність. Ніби і не моя Даша стоїть переді мною. Ті самі очі, губи, волосся, але виглядає по-іншому. Не краще, не гірше – по-іншому. Спокійніша? Щасливіша? Інша…

– Чого ти хочеш, Андрію? – запитує першою, поки я продовжую пялитись на неї.

– Тебе, – ніжно торкаюсь її щоки.

Вона лише гірко усміхається, повільно хитаючи головою.

– Ні. Не хочеш.

– Інакше мене б тут не було.

– Інакше ти б зрозумів це раніше. Набагато раніше, Андрію. А якби ти ще прислухався до моїх слів, то і цієї розмови теж би не було. Я все сказала минулого разу і з того часу нічого не змінилося. І вже не зміниться.

– Минулого разу? Даша, ти кинула мене по телефону поки мене навіть в країні не було. Ти просто поставила мене перед фактом, змінила роботу і переїхала в інше місто не давши можливості щось виправити. 

– Вже немає що виправляти. У нас було багато часу. У нас обох. У тебе – щоб зробити наступний крок, у мене – щоб подумати, чого я насправді хочу, – її голос затремтів від прихованого болю. 

– Дашо, – торкаюсь її руки, але вона робить крок назад, відсторонюючись.

– У мене було багато вільного часу і вдень, і вночі поки тебе не було поруч. Поки ти навчався, будував кар'єру, жив своїм яскравим життям, я лише чекала. Чекала на дзвінок, на зустріч… господи, я відчувала себе тією собакою, яка чекає на господаря, – гіркота в її голосі видає роки образ про які я навіть не здогадувався.

– Я думав, що нас обох влаштовували такі стосунки – легкі, вільні. Ти ніколи не заперечувала.  

– Ні, не влаштовували, тому що вільними вони були лише для тебе. Поки у тебе був весь світ, у мене був лише ти… І це неправильно. Це несправедливо по відношенню до мене. Моїх мрій. Моїх планів.

Всі ці роки, розмови про вільні стосунки отруювали її мрії та знищували плани на майбутнє. Ті плани, про які я ніколи не знав і навіть не здогадувався про їх існування. Неуважно слухав, або ж просто не цікавився. Бо мене все влаштовувало. Влаштовувало, що вона завжди була поруч коли мені було потрібно, а тепер розумію, що мене не було поруч з нею коли це було потрібно їй. 

Тільки зараз, дивлячись на її бліде обличчя під світлом дешевого ліхтаря, я розумію скільки болю я їй завдав. І що найгірше, я просто не знаю, як все виправити.

– Я кохаю тебе, – подаюсь вперед, притискаючись чолом до її чола і на мить у грудях розливається оманливе тепло.

Даша заплющує очі, її долоня звично лягає мені на серце і я перестаю дихати.

– Знаю. Знаю, що кохаєш. І я кохаю тебе, Андрюш, – шепоче. – Але цього вже недостатньо, – підводить на мене очі й наче ударом під дих вибиває повітря з легенів своїми різкими словами. –  Не достатньо просто любити, бо любов без дій це просто порожній звук. Слово, яке нічого не вартує. Вся біда в тому, що ми забули справжнє значення цього слова. Любов це не просто секс і не просто бути зручними один для одного. Любов – це те, що складається з маленьких дрібничок. Це прогулянки в парку тримаючись за руки. Це накинутий на плечі піджак, коли на вулиці холодно. Це коли почуваєшся впевненою у завтрашньому дні. Це коли просинаєшся від поцілунку кожного ранку, а не чекаєш на нього місяцями. Любов – це бути собою поруч з коханим, а не такою, якою тебе звикли бачити.

– Тобто ти прикидалась?

– Ні. Звісно ні. Я жила тобою так довго, що забула чого насправді сама хочу. Я жила від зустрічі до зустрічі, сподіваючись, що колись ми все ж таки будуватимемо наше життя разом. Я терпляче чекала поки все зміниться… не змінилось. Але змінилась я.

– Ти могла переїхати до мене у Львів.

– Ти ніколи не пропонував.

– Пропонував!

– Ні, Андрію. Ти казав: “Було б непогано”, але ти ні разу не сказав “Я хочу прокидатися з тобою щоранку”.

– Я пропоную це зараз! – беру її за руку. – Переїжджай до мене. Давай житимемо разом. Одружимось, якщо це те, що тобі потрібно. Скажи чого ти хочеш і я зроблю це.

Тонка стежка гірких сліз стрімко спускається по її щоці і я перехоплюю її, витираючи краплі болю своїми пальцями. – Я зроблю це заради тебе.

– Я чекала на ці слова так довго та відчайдушно, – відхиляється, змушуючи мою руку зависнути у повітрі, – що зараз вони стали мені непотрібними.

– Дашо…

– Андрій… ти веселий, добрий, щирий. Ти завжди готовий прийти на допомогу всім і кожному. Тебе всі люблять. Я точно знаю, що колись настане той день, коли ти зустрінеш дівчину для якої захочеш зробити все це не тому, що вона проситиме, а тому, що сам захочеш. Колись ти зустрінеш ту, кохання якої не буде зручним, а яке ти боятимешся втратити. Ту, яка викликатиме цікавість та бажання діяти. Ту, яку захочеш захистити від усього світу.  

– І це ти, Дашо!

– Не я, – її голос тремтить. – Колись я хотіла бути нею, але не тепер. Просто тому, що не можна змусити серце любити. Його не можна обманути. Воно все відчуває. Воно або вистрибує з грудей або ні.

Даша бере мою руку і кладе собі на груди, де під моєю долонею тріпоче дівоче серце. Не просто тріпоче, а б'ється об ребра так сильно, наче птах у клітці, який прагне вибратись на волю.

А потім і її долоня лягає на мої груди. Знайомі тоненькі пальчики з ідеальним манікюром, які я накриваю своєю рукою.