Яніна 2.1

Я забігла до нашого класу переодягнутися. Марія Вікторівна, вчителька інформатики й наша класна керівничка, заздалегідь дала мені ключі. Вона мені їх завжди довіряє. Не знаю, як інші, але я її дуже люблю і буду сумувати за нею! Вона для мене більше, ніж просто викладач. Я сприймаю її, як свого наставника, адже та навчалася в Національному університеті «Києво-Могилянської академії», куди хочу я поступати. Останніх два роки я днями та ночами зубрила важливі для вступу предмети, а також вивчала усі тонкощі комп’ютерних наук. З якою ж пристрастю я читала підручники!

Заходжу в підсобне приміщення. Тут припадають пилом запасні клавіші, монітори, якісь дроти в картонних ящиках та інші компоненти до комп'ютера. На щастя, нікому не спало на думку тишком винести щось з собою і продати в ломбардд.

Шукаю серед гори речей однокласників свій рюкзак. У ньому чекає на свою господиню плаття для мого виступу, а також одяг для нічної прогулянки з однокласниками. Вчора мені зателефонував Андрій Коваленко і повідомив, якщо я хочу після балу потусити в парку всім класом, то щоб взяла з собою буденну одежу. Звичайно ж, мені ця ідея сподобалася. Сподіваюся, всі підуть. Все-таки останній день школи!

Дістаю свій рюкзак з-під сумок дівчат і розстібаю блискавку.

Одразу виглядає вона — акуратно складена сукня з перкалю, яку спеціально для мого виступу пошила найкраща подруга моєї мами. Вона професійний дизайнер і має власний бутік. От я і прийшла до неї місяць назад зі своїм проханням.

Ярослава (так її звуть і звертаюся я до неї на «Ти») детально розпитувала, яку я хочу сукню. А через кілька днів на ноутбуці показала мені готовий ескіз. Мені все сподобалося і навіть перевершило мої сподівання! Я попросила, щоб вона закінчила її до цього дня. І та встигла!

Вчора ближче до обіду я забрала її у Ярослави, а ввечері батьки просили мене одягнути. Їх руки вже тягнулися відкрити мою шафу, але я заступила собою дверцята і крикнула:

— Не смійте відчиняти! Я вам уже показала сукню для балу! Досить з вас!

Коли ми йшли сьогодні до школи, вони знову взялися за спроби зиркнути на неї хоч одним оком, але я не дозволила. Я сказала, що ображуся на них, розвернуся і сердита піду додому. Вони не наважилися перевірити, жартувала я чи ж цілком серйозною була.

Я знімаю з себе бальне плаття і одягаю білосніжне з червоним візерунком на грудях, немов кров'ю оббризкали. Я така рада, що Ярослава зуміла зрозуміти мене відразу і пошила те, що бездоганно втілило концепцію мого виступу. До речі, вона також з відкритою спиною. Мені подобаються наряди з вирізами. Лиш ця сукня з переду мусить бути цілком закритою. Ну чого батькам, а тоді однокласникам так свербіло поглянути на неї? Не могли кілька годин потерпіти? Ось я вже у ній виходжу зі школи й підіймаюся на сцену. І ніхто ж не вмер!

Спершу я підійшла до шкільного звукорежисера і попросила, щоб той дав кілька хвилин зробити промову, до якої я підготувалася з усією душею... а потім, по кивку моєї голови, запускав аранжування. Поки я буду говорити, він встигне встромити флешку у свій ноутбук і ознайомитися з її змістом. Там всього-на-всього два файли. Я чітко сказала, який відкривати першим.

На першій репетиції мені намотали на вуха настанову, щоб я не вдавалася до самодіяльності. Вийшла — красиво зробила свою справу — пішла. І посміли самі вибрати мені вбрання для виступу. Але вони забули, що я підросла і вже не та маленька Яніна, яка буде з усім погоджуватися. Щоб мені вказували, що, як і в чому я повинна співати? Не буду я рота розтуляти під той дитячий садок! Не бажала моя душа виконувати ту пісню. Натомість я обрала аж дві композиції, в які вклала кожну частинку своєї душі, усі свої відчуття... Надіюся, ведуча не відбере мікрофона, тому що я вирішила діяти на власний розсуд. Якщо так станеться, тоді доведеться кричати на всю горлянку, щоб мене почули.

Я щиро виговорилася і кинула погляд на Олега, а коли побачила, що його увага сконцентрована на моїй персоні, просто усміхнулася. Чесно кажучи, він мені сподобався... Поки не можу зрозуміти чим. Але щось є у ньому таке, що зачепило мене. Я б хотіла з’ясувати, здалося мені чи ж це було дійсно почуття симпатії, нехай навіть і мізерної. Для цього потрібно трохи більше з ним поспілкуватися.

Роблю глибокий видих і підношу мікрофон до вуст. Я обрала композицію «Обійми», тому що я не з чуток знаю, що таке війна і як впливає на життя простих мирних жителів на сході моєї Батьківщини. Там жила моя тьотя. В самому серці військових дій. Колись я часто приїжджала до неї погостювати. І мені до глибини душі прикро, що вона була змушена покинути свою домівку, де народилася і зростала, через те, що в її помешкання влучив артилерійський снаряд! Зараз вона мешкає в Києві. Одна! А могла б з сином... Де він? Не варто йому було йти служити в зону «АТО», бо срана міна його життя у віці двадцяти одного року! На його місці міг опинитися будь-чий син, чоловік і навіть чиясь дружина чи донька... Та скільки ще українців мусить згинути? Як довго ще треба топитися в річці сліз!?

Я вклонилася, поклавши руку на серце, і подякувала людям за їх оплески. Я завжди так робила після кожного шкільного виступу. І ось тут я мусила запитати в присутніх, чи хочуть вони мене ще раз почути. Мені була важлива їх підтримка.

Здається, я не розлютила ведучу своєю витівкою. Принаймні, поки вона не прагне відтягнути від мого рота містера мікрофона. Вона до останього думала, що я співатиму те, що мені підготували. Я лиш повідомила, що не вийду на сцену в вишиванці. Я, звісно, не маю нічого проти української традиційної одежі. Навпаки я хочу придбати такий наряд, щоб іноді одягати його в буденному житті. Навіть на побачення чи прогулянку з друзями. Просто свій останній шкільний виступ я хотіла зробити таким, як я хочу. Без втручання дорослих.