1.6

— Все добре? — яке полегшення. Красуня взялася першою говорити. Я хочу роздивитися її зблизька, дізнатися, який колір очей прикрашає її личко, оцінити волосся, яке здалося мені просто неймовірно прекрасним. Однак зараз я не можу дивитися на неї – надто сильне зніяковіння мене переповнює. Відвертаю свої погляди їй за плечі. Безсумнівно, я радий, що вона зупинилася, але досі не покидає бажання знайти якусь глибоку дірку в землі та сховатися на кілька хвилин, а тоді вилізти й бути тим балакучим Олегом, яким я є.

— Так… Таке тт-трапляється… — починаю заїкатися. Розумієте тепер, наскільки сильне хвилювання закралося до моїх відчуттів?

— Точно все добре? — хоче запевнитися вона і кладе свою долоню мені на променеву кістку правої руки, котра міцно тримається за металевий паркан. Ох, нащо ж ти це зробила, Білосніжко… Моя ж душа від такого звичайного дотику відчуває якесь надзвичайне тепло! Білосніжко, ну не залишай свій слід в моїй душі, якщо не збираєшся затримуватися у ній… Затримуватися тут… Зараз…

Нічого не кажу. Просто опускаю зніяковілий погляд на кисть її руки, легенько усміхаюся і киваю.

— Гаразд. — її рука сповзає з моєї. — Будь обережний надалі.

Дідько! Вона розвертається і направляється кудись іти, куди й тримала свій шлях. Я звісно хотів розгледіти її дивовижне волосся скандинавського білого кольору, кучері якого падали на плечі й в’юнилися аж до чорнявого пояса на її червоній довгій сукні, але ж не думав, що зі спини буду споглядати! Я мушу зупинити красуню. Мені не потрібно просувати через натовп і показати їй, як я шкутильгаю, що може викликати у неї збентеження – саме це дівчата відчувають, коли до них наближаюся я. Я ж стою на місці й достатньо просто щось сказати. І я знаю що:

— Тебе ж Яніна звуть!? — голосно запитую. І дуже добре, що я це сказав, не заїкаючись! Інакше б поки я закінчив говорити свою фразу, вона б вже була надто далеко від мене і не почула.

— Так… — вона зупиняється. Робить поворот тілом через ліве плече і тепер я дивлюся уже прямо на неї. Моє відчуття сорому утекло кудись, а замість нього прийшов містер спокій. Більше кидатися в каналізаційний люк не хочеться.  

— Я запам’ятав твоє імя, коли тебе оо-оголошувала ведуча.

—  А, зрозуміло.

— Я б хотів п-ппознайомитися з тобою, якщо, звісно, ти нн-не проти.

— Чому б і ні…

Яніна явно не проти. Про це сказала її приємна усмішка. Хіба вона могла бути не щирою? Я не вірю в це. Або не хочу вірити… Її аура відчулася мені саме такою, яка магнітом притягує мене до дівчат – доброю і світлою.

— Мене з-ззвати Олег.

— Приємно познайомитися, Олеже, — вона кумедно протягує руку. Але я не поспішаю її тиснути. Розумієте, чому? Я ж коли підіймався, мої долоні контактували з асфальтом, котрий вкрився тонкою плівкою пилу. Спершу необхідно протерти їх вологою серветкою.

— Зачекай хвильку, я ввв-витру руку, — намагаюся усміхатися. — Не хочу, щоб ти забб-бруднила і свою. Можливо, тобі було б не п-ппприємно доторкатися…

— Та тут ж не багато пилу, — вона опускає руку, а тоді погляд на те місце, де я упав. — До того ж, ти вже витер руки об джинси, коли впирався руками в коліна.

Я виглядаю для неї нечепурою, так? Ну, а що я вдію!? Хіба я можу одягнути новенький випрасуваний одяг, новенькі кросівки й не забруднити їх, не виглядаючи свинею? Не з власної волі я збирач пилу! Я ж постійно доторкаюся до брудних дверцят маршруток, впираюся в поручні чи стіни, аби підійнятися по сходах, тому не знаю, як мені бути охайним хлопцем. Це не сумісні речі зі мною.

Я став замазурою, ще коли хвороба почала прогресувати. Особливо в шкільні роки. Як тільки починався сезон дощів, я падав частіше, ніж зазвичай, тому що не завжди мені давалося втриматися на ногах на слизькому болоті. Я хвилин десять-двадцять вичищав одежу, взуття та руки серветками та продовжував іти до школи, бо я не міг дозволити собі повернутися додому переодягнутися в нові штани. Та й і чи мало це сенс, якщо була імовірність повторного падіння? Я б гаяв лише час. А контрольні особисто для мене ніхто б не переносив, бо я запізнився. Вирушав я додому лише в тих рідких випадках, коли бруд вкрив мене з ніг до голови. І таке бувало… Однак з початком весни, коли на дорогах сніг уже розтав, а під сусідськими парканами досі лежали білосніжні кучугури, на котрих дітвора грає у "короля", я найшвидше та найпростіше знищував наслідки падіння, усівшись на одну білосніжну холодну купу дупою, потершись нею.

— Так, але все одно я би нн-не х-ххотів, аби якась мм-маленька піщинка перескочила з моєї руки у твою ніжну, красиву долоньку.

Припиняю ретельно терти серветкою руки. Сміттєва урна далеко від нас, тому я ховаю її в вільну кишеню барсетки.

— Ох, Олеже, умієте ви зробити комплімент навіть у неординарній ситуації. — Як же приємно дивитися на цю до біса прекрасну усмішку, котра все більше заполоняє мою душу. Моє серце калатає у груддях. Ще трішки й буде рухатися сорочка.

— Сам у щоці, що я так уу-умію!

— Все, тепер ти готовий потиснути мою руку? – приємно, що вона стільки посміхається. Її усмішки мене заспокоюють. Дають відчути якийсь комфорт.

— А мм-може, краще обіймемося? — не думав, що наважуся таке сказати. Моя рішучість прогресує! Та чи не переборщую я з нею? Потрібно свої риси характеру тримати в рівновазі. В тобі не повинно бути чогось занадто багато чи бракувати. З цим у мене завжди проблеми.