Глава 7. Капітан Джейран

Сірий летів ногами вперед – ніби падав з найвищих прямовисних скель.

Він летів спиною вниз – ніби так і залишився у своєму ліжку.

Взимку він старався не відлітати далеко від їхнього будинку. Але ж учора завершився місяць Бурь – почався місяць Перших Квітів. І тепер Сірий дав волю тій силі, котру йому дарувала Ліка.

Митець летів над зелено-коричневим килимом лісів, що починалися за степами – на південний захід від Торбада.

Він не збирався сюди летіти та й ніколи досі не літав. Однак, чародійська сила тягнула його, як та сила, що змушую потоки води прориватися усе нижче.

А в якийсь момент Сірий утратив людське сприйняття світу. Він бачив той свій політ над лісами, і відчував його, і водночас бачив себе з боку. Й бачив нічний ліс, стежини та звірів. Він відчував сліди зимових демонів і тіні померлих, котрих вони захопили та зробили своїми служками, бачив себе їхніми «очами».

Митець побачив галявину, до котрої тягнулося багато стежин – там сиділа людина, котра чекала на Сірого. Капітан.

– Вони справжні? – указуючи на юрму тварин, зацікавився творець.

Хоч і ховалися серед дерев, вони не намагались бути непомітними. Отже, він бачив їхні собачі голови та майже людські пропорції тіл. Деякі прикрилися одягом, а інші ходили з невимушеністю диких звірів.  

– Ти про кого? – озирнувся Капітан. – А-а-е-х-х… Ніколи не бачив пазузу? – спитав і жестом запропонував ковтнути віскі з фляги.

– «Пазузу»? – художник охоче пригостився.

Сірий читав деякі книги про цих створінь.  

– Конкретно вони – сім’я Ваувіово. Цей клан займається ковальством, збором рідкісного каміння та цінних рослин, – його співрозмовник зупинив розповідь і зробив ковток віскі. – Узагалі, пазузу – не поступаються людям, щодо розуму… Утім… вони, сім’я Ваувіово, думають: ти – «чарівник»… – і дзвінко розсміявся.

– Це – мій посох – протуберанець, котрий для чародійства, – парирував творець, наче чекав на привід.

– Серйозно?

– Іноді я літаю на ньому – мені зручно…

– Але ти прилетів на простирадлі – під ковдрою, – помітив Капітан. – Навіщо ж ти хапався за посох? Ти часто робиш те, чого не розумієш?

– Сірпіндар Мілрід-Глибрид, учений, каже, що чародію потрібен протуберанець. Тому я зробив собі посох.

– Ти знаєш, хто це такий?

– Син ученого, Глиба де Сімозера, – відразу згадав Сірий.

– Він не тільки учений – він усе життя створює отрути… смертоносні… дивовижні...  

– Ти натякаєш: людям цієї сім’ї зовсім не можна вірити?

– Обирати – тобі. Але знай: батько Сірпіндара, Глиб – частина давньої змови вчених, які переконують людей, ніби Чіаланка є.

– А її не існує? – перепитав Сірий.

Митець полюбляв такі розмови, дивні та абстрактні, а Ліка завжди їх уникала, чи навіть ненавиділа.

– Більше немає, – заявив Капітан. – Кілька століть тому майже все населення острову померло від чуми. А ті, хто залишився, служать демонам… «Демонократія», як кажуть кери… А Глиб де Сімозер, «просвітник людей», вигадує, що ця південна країни живе звичайним життям… А він усе бачив: трупи і скелети на вулицях, голодних беззубих людей, ілюзії натовпу серед руїн і ненажерливих привидів… 

– І що? Кому яке діло, як живе та Чіаланка? – знизав плечима творець

– Нас, людей, дуже мало. А наші заселені землі – лише оазис посеред безлюдної планети.

– А навіщо ученим казати неправду?

– Я не знаю. І ти – теж, – Капітан зупинив себе й додав. – Усе на світі не таке, яким це ми бачимо. І все влаштовано не так, як ми уявляємо.  

– Як мені намалювати щастя? – після ковтка віскі несподівано спитав Сірий.  

– Яке щастя?

– Людське звичайне щастя з Лікою… ніжність... любов… дітей…

– Ти не можеш намалювати те, чого не може бути.

– Чому? Я на це не заслуговую?

– Ні.

– Ти прокляв мене, Капітан?

– Все дещо складніше… – задумливо насолоджуючись віскі, той народжував дивну відповідь. – Ти можеш намалювати те, чого немає: гроші, важливі знайомства, подарунки… Але ти не можеш намалювати ти, чого не може бути.    

– Нашого кохання не може бути?

– Не повинно бути. Не потрібно бути, – без роздумів казав Капітан, а потім зупинився, міркуючи, додав. – Ти справді думаєш, ти – «чародій»?

– Я почав літати до зустрічі з тобою – до того, як я тебе, а не ти мене, врятував.

– Ти – не чародій, – відрізав Капітан. – Ти – той самий «протуберанець»… «чародійський жезл»… Твоя «Ліка» – чародій. А ти – її «жезл». В тобі тече її сила, – він усміхнувся. – Не розумієш?

– Що ти таке кажеш?

– Цю гру треба припиняти, – зітхнув Капітан. – Знаєш, я заберу… хм-м-м… твою «Ліку»…

– Не розумію.