Сірий летів ногами вперед – ніби падав з найвищих прямовисних скель.
Він летів спиною вниз – ніби так і залишився у своєму ліжку.
Взимку він старався не відлітати далеко від їхнього будинку. Але ж учора завершився місяць Бурь – почався місяць Перших Квітів. І тепер Сірий дав волю тій силі, котру йому дарувала Ліка.
Митець летів над зелено-коричневим килимом лісів, що починалися за степами – на південний захід від Торбада.
Він не збирався сюди летіти та й ніколи досі не літав. Однак, чародійська сила тягнула його, як та сила, що змушую потоки води прориватися усе нижче.
А в якийсь момент Сірий утратив людське сприйняття світу. Він бачив той свій політ над лісами, і відчував його, і водночас бачив себе з боку. Й бачив нічний ліс, стежини та звірів. Він відчував сліди зимових демонів і тіні померлих, котрих вони захопили та зробили своїми служками, бачив себе їхніми «очами».
Митець побачив галявину, до котрої тягнулося багато стежин – там сиділа людина, котра чекала на Сірого. Капітан.
– Вони справжні? – указуючи на юрму тварин, зацікавився творець.
Хоч і ховалися серед дерев, вони не намагались бути непомітними. Отже, він бачив їхні собачі голови та майже людські пропорції тіл. Деякі прикрилися одягом, а інші ходили з невимушеністю диких звірів.
– Ти про кого? – озирнувся Капітан. – А-а-е-х-х… Ніколи не бачив пазузу? – спитав і жестом запропонував ковтнути віскі з фляги.
– «Пазузу»? – художник охоче пригостився.
Сірий читав деякі книги про цих створінь.
– Конкретно вони – сім’я Ваувіово. Цей клан займається ковальством, збором рідкісного каміння та цінних рослин, – його співрозмовник зупинив розповідь і зробив ковток віскі. – Узагалі, пазузу – не поступаються людям, щодо розуму… Утім… вони, сім’я Ваувіово, думають: ти – «чарівник»… – і дзвінко розсміявся.
– Це – мій посох – протуберанець, котрий для чародійства, – парирував творець, наче чекав на привід.
– Серйозно?
– Іноді я літаю на ньому – мені зручно…
– Але ти прилетів на простирадлі – під ковдрою, – помітив Капітан. – Навіщо ж ти хапався за посох? Ти часто робиш те, чого не розумієш?
– Сірпіндар Мілрід-Глибрид, учений, каже, що чародію потрібен протуберанець. Тому я зробив собі посох.
– Ти знаєш, хто це такий?
– Син ученого, Глиба де Сімозера, – відразу згадав Сірий.
– Він не тільки учений – він усе життя створює отрути… смертоносні… дивовижні...
– Ти натякаєш: людям цієї сім’ї зовсім не можна вірити?
– Обирати – тобі. Але знай: батько Сірпіндара, Глиб – частина давньої змови вчених, які переконують людей, ніби Чіаланка є.
– А її не існує? – перепитав Сірий.
Митець полюбляв такі розмови, дивні та абстрактні, а Ліка завжди їх уникала, чи навіть ненавиділа.
– Більше немає, – заявив Капітан. – Кілька століть тому майже все населення острову померло від чуми. А ті, хто залишився, служать демонам… «Демонократія», як кажуть кери… А Глиб де Сімозер, «просвітник людей», вигадує, що ця південна країни живе звичайним життям… А він усе бачив: трупи і скелети на вулицях, голодних беззубих людей, ілюзії натовпу серед руїн і ненажерливих привидів…
– І що? Кому яке діло, як живе та Чіаланка? – знизав плечима творець
– Нас, людей, дуже мало. А наші заселені землі – лише оазис посеред безлюдної планети.
– А навіщо ученим казати неправду?
– Я не знаю. І ти – теж, – Капітан зупинив себе й додав. – Усе на світі не таке, яким це ми бачимо. І все влаштовано не так, як ми уявляємо.
– Як мені намалювати щастя? – після ковтка віскі несподівано спитав Сірий.
– Яке щастя?
– Людське звичайне щастя з Лікою… ніжність... любов… дітей…
– Ти не можеш намалювати те, чого не може бути.
– Чому? Я на це не заслуговую?
– Ні.
– Ти прокляв мене, Капітан?
– Все дещо складніше… – задумливо насолоджуючись віскі, той народжував дивну відповідь. – Ти можеш намалювати те, чого немає: гроші, важливі знайомства, подарунки… Але ти не можеш намалювати ти, чого не може бути.
– Нашого кохання не може бути?
– Не повинно бути. Не потрібно бути, – без роздумів казав Капітан, а потім зупинився, міркуючи, додав. – Ти справді думаєш, ти – «чародій»?
– Я почав літати до зустрічі з тобою – до того, як я тебе, а не ти мене, врятував.
– Ти – не чародій, – відрізав Капітан. – Ти – той самий «протуберанець»… «чародійський жезл»… Твоя «Ліка» – чародій. А ти – її «жезл». В тобі тече її сила, – він усміхнувся. – Не розумієш?
– Що ти таке кажеш?
– Цю гру треба припиняти, – зітхнув Капітан. – Знаєш, я заберу… хм-м-м… твою «Ліку»…
– Не розумію.