Глава 5. Сірий та Ліка, Лі та Сі

Щодня, з ранку до полудня, Ліка та Сірий училися керувати машиною.

«Скавка» зжирала вугілля наче скажена пічка. Але водіння було єдиним, що приносило дівчині справжню радість. Отже, вони займалися цим до вечірніх годин, а потім Ліка йшла до аптеки Юльги Лунарід.

А хлопець теж мав корисне зайняття на кожен вечір: він ішов до майстерні Коропа де Торбада, валізного генія, творця рундуків і скринь. Це коштувало шість торбадських дублонів на тиждень, однак Сірий швидко вчився, пізнаючи нові техніки та прийоми тієї справи.   

Митець хотів створювати нові ємності для ляльок. Він дбайливо робив стінки, дно та кришку кожної нової скрині, різьблення та малюнки.

Сірий зайнявся цим після двох неприємних історій. Спочатку, одного разу, Ліка прийняла Сі за «ганчірку» та почала витирати ним пил із полиць. Тоді виявилося, що усе зроблене лялькам, одразу відчувається господарем – Сірий, після цього, відчував себе погано як ніколи. А потім якось Любяха, увірвавшись до квартири, поки нікого не було, викинула Лі та Сі, тому що їй вони не сподобались, та й, узагалі, вона любила всілякі капості проти орендарів. Отже, перемагаючи біль, хлопець довго повзав садами навколо будівлі – шукав ляльок і ледве знайшов.   

Тепер Лі та Сі, щотижня, отримували нові вмістилища. Кожне – краще попереднього.

Короп де Торбад був цікавим співрозмовником, називав себе «чарівником», а якось розказав зовсім дивну історію. Майстер стверджував, що колись у дитинстві перетворив, зовсім випадково, свого друга, Вела де Лиса, на опудало-ляльку. Та й, дійсно, на шафі з інструментами завжди сиділа полотняна лялька з детально намальованим обличчям хлопчика на верхній частині.

– Довго я шукав Вела, – зітхнув того разу Короп де Торбад. – Купив його на базарі маленького погосту… Пощастило йому… Назавжди залишився дитиною… – задумався, продовжив. – Є на світі чарівники… Я часто мандрую, бачу людей на ярмарках і базарах, вивчаю, спостерігаю. А Вел допомагає… Ну, коли з’являється поруч чарівник, Вел непомітно сідає догори ногами – попереджає мене…  

– І часто ти знаходив чародійників у Торбаді? – спитав тоді Сірий.

– Вже років десять – майже нікого, – без роздумів відповів Короп. – Тільки капітан вітрильника «Джейран». Він іноді торгує тут товарами зі сходу…   

– Тільки він?

– То я кажу про тих, хто заходить до мене. Розумієш, може, чарівники у місті бували, але до мене не заходили – Вел їх не бачив…

Сірий не став сперечатися.  

Так чи інакше, художник і так був упевнений у своїх здібностях і не шукав підтверджень. Він здійснював дива постійно – тоді, коли хотів.

Утім, ляльки-талісмани від Капітана мали межі.

Так, відтепер у Сірого і його дівчини завжди були гроші, але митець не міг зробити себе дійсно «багатим» – навіть малюючи цілі гори золота та скарбниці.   

Звісно, тепер, люди легко купували картини Сірого, але швидко його забували.

Так минув місяць Островів – настав місяць Вина.

Одного дня, літні білі хмари, ліниві та важкі, поступилися нападу темної негаданої бурі, що ламала дерева та мансарди, злилася, заливала місто, та й світилася тисячами блискавиць. І одна шалена блискавка підпалила будинок, де жили Ліка та Сірий. Почалась пожежа. Та, щоби врятувати свою ґалерею, Сірий викидав полотна з вікна – відразу після того, як викинув-урятував рундук із Лі та Сі всередині.    

Частину картин винищила пожежа, частину – добив дощ, а деякі полотна просто вкрали. Вцілило тільки сорок вісім творів. А від будинку залишився лише колодязь цегляних стін.

Сірий не розгубився та намалював гарну домівку на внутрішній стороні скрині для ляльок – і вже наступного дня Артандар Артамилрід, один з найвпливовіших Милрідів, запропонував митцю жити в мансарді будинку в самісінькому центрі міста, щоб якось «підтримати торбадське мистецтво». А за нову картину Сірий отримав триста дублонів.

Так утік місяць Вина, котрий ярники називали місяцем Бабок, а озерники – місяцем Тиші.

Сірий, у розмовах із Лікою, відкрито називав себе словами «чародій» та «чудодійник». Але вона не вірила йому – лише здивовано посміхалася, коли він починав розповіді про мальовані дублони та нічні польоти. Навіть непередбачувані успіхи творця вона вважала скороминущим поворотом долі, котра колись поверне, знову, на головну дорогу нестатків. А щастя володіння машиною вона взагалі сприйняла як шанс, який «випадає-кожному-колись-у-житті».    

На фоні цих людських декорацій непомітно прийшов місяць Першого Холоду, котрий люди артанських земель, ярники, бродники та озерники, називали «Золотім Місяцем». Бо, як і завжди, золотом забарвилися крони дерев, і щиро вкрилися тим золотом стежини.  

Тепер стосунки між Лікою та Сірим нагадували маятник, який розгойдувався від холодної байдужості – до нових спалахів кохання.

Звісно, творець нарешті зробив для Лі та Сі валізу, на внутрішній поверхні якої знайшлося місце для намальованої любові.  

Іноді Сірий хотів одружитись, обмінятися клятвами під поглядами ідолів давніх артанських богів, отримати печатку королівського нотаріуса. Проте, завжди знаходились якісь причини проти, або Ліка «просто-не-хотіла».

Тоді він утрачав бажання, а Ліка, навпаки, наполягала, не дивлячись на дивні поводи, що випадково виростали з небажаних обставин.