Глава 4. Лі та Сі

Ліка не могла повірити власному погляду. Бо зараз вона бачила діалог, що бився проти логіки подій усіх давніх і недавніх днів.

Дівчина дивилася на це крізь двері – щілину.

– Саме те, що я шукав! Саме те… – світловолосий кудрявий чоловік у дорогому одязі показував увесь свій захват.

– «Сто голів», – Сірий нагадав назву.  

– Ніколи не бачив такий стиль… Такий невимушений… Майже дитячий! – гість розсміявся.

А митець мовчав – намагався зрозуміти, наскільки серйозними словами кидався відвідувач, чи то був жарт.

– Тридцять дублонів за цю, й стільки за «Годинник на домі Зимарідів», – покупець відкрив саквояж, дістав дещо. – Чек на п’ятдесят, і ще десять – монетами. Тільки допоможи, пан, покласти полотна в машину.

Вони вийшли з квартири та пішли сходами, а Ліка перейшла до вікна.

Вона побачила ту машину – паровий тарантас із овіяним вітрами місцем водія та довгим пузатим салоном.    

Дівчина завжди мріяла про машину. Завжди-з-п’яти-років. Саме стільки їй було, коли вона вперше побачила справжню машину, на якій п’яний покидьок заїхав до їхнього рідного містечка. Чужинець довго катався вулицями погоста, доки місцеві ховались – він наче полював на них, і навіть збив молочника Гая. А потім місцеві люди ошукали та підманили чужинця на Зламаний Міст – спалили покидька і його машину разом із дерев’яним трупом мосту. Ліка дуже добре пам’ятала той момент, тому що стояла неподалік. Іноді їй, узагалі, здавалося, наче то саме вона тоді сиділа там за кермом та сумно сміялася з випадкових ворогів. Потім, відтоді, Ліка завжди мріяла про машину. 

– Гадаю, скоро у нас буде багато грошей, – радісно сказав Сірий, котрий уже повернувся до квартири.

Він показав їй той чек.

Ліка ледве могла повірити – дівчині здавалося, що покупка тих двох картин являла собою якусь випадковість. 

Утім, Сірий так не вважав – творець бачив тут роботу талісмана.

Отже, коли Ліка пішла, Сірий намалював ще більше дублонів на папері – звісно, поклав під ляльок.

Минуло два дні напружених очікувань, і, нарешті, новий випадок став джерелом нової суми грошей.

Кремезний чорнобородий гість почав осаду посеред ночі та мало не зламав двері – бив так, ніби хотів знищити нещасне створіння бідних теслярів.

Незваний гість одягався як поплічники впливової родини Милрідів: капелюх-циліндр, шкіряні штани та шкіряний жилет на голому торсі.   

– Доброї ночі, пан, – незадоволеним тоном промовив чоловік у циліндрі. – Я та мої люди охороняють маєток пан Скелегона Ярріда. І я знаю, що ти його малював.  

Сірий мовчки погодився.

Дійсно, полотно «Садиба» зображувало саме родовий дім Яррідів. А Ліка, за останній рік, часто згадувала цю роботу в розмовах із містянами, бо вважала, що Сірий став би непоганим архітектором, якщо б не віддав своє життя живопису.

– Показуй, – твердо сказав гість.

Митець квапливо знайшов картину та показав чоловіку.

 – Я знищу її, – заявив той. – Можеш повірити – тут рівно двадцять, – він дав творцю мішечок із монетами.

Побачивши дублони, Сірий довго умовляв про те, що мистецтво не можна знищувати.

А гість наче був готовий до такого сценарію – дав митцю ще один такий самий мішечок із дублонами. Заявив, що спалить у топці та пішов геть.  

Так розум Сірого наповнився суперечливими відчуттями. Природньо, творець відчув образу, через те, що його картину, не найпоганішу, вирішили знищити. І, водночас, нова маленька переможка не могла не тішити.  

– Я помітив, як ти позавчора дивилася на тарантас пана, котрий купляв мої картини… – несподівано почав Сірий, сівши на ліжко поруч із холодними ніжками Ліки. – Напевно, ти мрієш про таку?

– Скільки в Торбаді машин? Не враховуючи великі паротягачі? – не відкриваючи очей, розмірковувала дівчина. – П’ять? Десять? Дванадцять?

– І одна – твоя! – розсміявся творець.

– Ти звик мріяти про події, котрих не буде та й не може бути… – із сумною посмішкою промовила вона.

– Пообіцяй мені: коли в тебе з’явиться машина – ти перестанеш працювати на Скелегона Ярріда, – заявив Сірий. 

– Я не звикла говорити такі дивні речі… – вона ледве не розсміялася.

– Добре. Тоді клянуся: ті більше не будеш працювати в письмовій лавці Ярріда після того, як у тебе з’явиться своя машина.  

Ліка не стала сперечатись і майже відразу заснула.

Вона не встигла забути дивочні обіцянки митця, коли, по дорозі до «Письмової Вітальні», її зупинив чудернацький чоловік. 

 – Вітаю, пані! Часто бачу тебе…

Вона почула його наближення кілька хвилин тому, коли паровий двигун ламав тишу ранкової вулиці: «Тіка-тіка-тіка-тіка-тіка-тіка».

– Ти – найскромніша дівчина, яку я тільки бачив, – заявив незнайомець, який повільно їхав поряд із нею. – Я тут уже два тижні… Вивчив усіх! – зробив паузу та продовжив. – Я відчуваю твоє «ні», і не буду питати. Я наполягаю: забери мою машину.