Глава 3. Чародій Сірий

Увесь день, від поранку до померків, літня Любяха працювала у своєму саду, прихованому серед корінь-фундаментів найстарших будинків.

Вона виросла в дерев’яній утробі одного з них. І прожила б у ньому все життя.

Вона належала до народу «бродників», які сотні років поспіль жили біля бродів через Єлейсіс. Вони б і дали вели фермерське життя.

Проте, все змінилося сорок років тому, коли Торбад, у якому тоді було не більше тисячі мешканці, захопив Гай Лапасобаки – правитель, на білому знамені котрого виднівся чорний нерівний, майже справжній, слід собачої лапи. 

Місто місяцями, багато разів, переходило з рук у руки – так, що від двох будинків роду Любяхи залишився лише попіл, а всі рідні бродниці втекли в далекий град Тур на березі океану.

Торбад тоді перетворився на друге місто держави Ярданія, королівства артанів, ярників і дикінгів , відомого також як Лис-і-Торбад. А ті бродники, хто залишився, отримали подарунки від королівської сім’ї Лапасобаки.

Любяха, замість обох утрачених будинків, отримала дві квартири. В одній – жила сама. Другу – здавала в оренду людям на ім’я «Сірий» та «Ліка», котрі не були навіть бродниками. Бо Лапасобаки зробив так, що тут оселились тисячі чужих: «ярники», «озерники», лісові «дикінги» та навіть «меркуріанці». Всі вони хотіли тут працювати. Всі, окрім таких, як Сірий – малювач, який не вмів навіть ловити сома.

Сивоголова одинока Любяха ненавиділа ледаря. Вона лягала спати з такими думками, бачила сни про це, думала про це на світанку, весь день, і потім знову лягала.

Сірий відчував її зневагу – наче заєць, який відчуває погорду старої ведмедиці.

Отже, зараз він боявся розбудити господиню, знаючи, що бродниця прокидається від кожного шереху в сусідній квартирі.

Адже творець хотів літати.  

Сила, дарована Лікою, переповнювала його тіло.

А несподівані успіхи давали натхнення для польоту. Бо він дізнався від дівчини: «я буду продавати твої картини». Звісно, вона тримала свій план у таємниці, а на кожне питання відповідала втомленими посмішками та змінювала теми розмови.

Тепер Ліка знову заснула. А Сірий, овіяний мріями про натовпи знавців мистецтва, бажаючих купити чи, принаймні, подивитися на його картини, шукав собі вихід на справжній обшир.

Він недовго плавав трюмами їхньої квартири, та, в якусь мить, повернувся до кімнати, де спала Ліка, поцілував її холодне вушко та губи. Замислився. А потім наблизився до відчиненого вікна.

Просторами ясного неба пливли острови. Три шматки географії, наче вирвані з поверхні якогось нещасного континенту.

Між Сірим та островами було багато миль, але він міг розгледіти бастіони вигаданих скель на них, викарбувані потоками дощів і скупчення купин, схожі на натовпи недобрих істот, заздрісних і нерадісних.

А на одному з островів Сірий побачив маленький оазис.

Він хотів би туди полетіти.

Дуже хотів.

Сірий не стримався та вийшов у вікно.

І відразу, обережно, потягнувся вздовж стіни будинку, яка стала «низом» його польоту.

Він летів над вікнами, розслаблено і легко.

Однак, він бажав чогось більшого.

Сірий різко розгорнувся та полетів до їхніх вікон, а в останній момент несподівано передумав і залетів у вікно Любяхи.

Стара бродниця лежала маківкою до вікна, оточена шафами з посудом і травами, барилами, шухлядами.

Вона могла і не спати, тому хлопець ризикував.

Він навіть хотів її налякати, але наслідки виглядали занадто передбачуваними 

До того ж, митець побачив мітлу, товсту, гожу. Схопив її. Та відразу пропустив потік сили, крізь руки, в неї.

Мітла потягла його з вікна – на волю. Він спритно заскочив на неї, довірився інтуїції, та полетів у небо – назустріч островам, які йшли з півдня.

Однак, Сірий знову передумав – йому так подобалось бути господарем своїх рішень.   

То було вже не повільне плавання, а політ на потоці вільної сили.

– Чародій! Чудесник! Чародійник! Чудодій! – Сірий знав, якими словами себе називати, знав собі ціну і кричав.

Він піднявся дуже високо – Торбад перетворився на килим, на якому ховались десять тисяч мурах-людей. Сірий дивився на них так, як дивилися їхні боги. Творець, крізь темряву, бачив древні палаци, оточені контурами центральних вулиць, і громадини нових будівель, і східні мурашники-квартали.

Він бачив і темно-синє тіло Єлейсісу, яке тягнулось на сотні миль.

І Сірий вирішив летіти вгору за течією – до сонця – на схід.

І голий митець бажав спуститися дуже низько, аби летіти прямо над водою, крізь прохолоду дихання ріки.

Звільнившись від думок, він довго, годинами, летів до витоків. 

Озеро.

Велике. Величезне.

Митець не вловив той самий момент, коли величний потік перетворився на темне дзеркало – водяну просторінь, береги якої були розлучені десятками миль озерної тиші. Як і Єлейсіс, то була границя: на північному заході – «королівство Ярданія, або Лис-і-Торбад», на південному сході – «вільне місто Сімозер».