Глава 2. Геній цієї справи

Пропустив момент, коли Ліка пішла з дому. Звісно ж, він тоді ще спав. 

А на неї, як і завжди, чекало забагато справ.

Дівчина взяла з собою великий заплічний короб, із котрим Сірий іноді ходив у «мальовничі походи». Вона поклала туди вийняті з рам картини, та й ще один шедеврик – разом із рамою. 

Отже, відпрацювавши п’ять годин у «Письмовій Вітальні», Ліка вирушила до вулиці Гробниць. Її ціллю був чотириярусний будинок із жовтої цегли, верхівку котрого вінчав, оточений невеликим даховим садом, низенький купол із нової міді.

Кут Гордрід не чекав гостей. Утім, почувши гонг, він підійшов до дверей та подивився у гостескоп.

– Я щось повинен купити? – обережно спитав Кут крізь двері.

Його двоюрідний дядько, Руб Гордрід, як раз, завжди запускав до себе гостей – це коштувало тому життя.

– Ні-ні-ні, я нічого не продаю, – сказала дівчина та поправила підозріло-торговий рундук. – Мені сказали звернутися сюди, до майстра Кута, щодо мистецтва.  

Гордрід дав собі пів-хвилини на роздуми, а потім, усе ж таки, відчинив.

– Ви – творець?

«Їїї-хі-хі-хіу-хі-хі-хіу» – сміялися важкі співучі двері.

– Ні, – відповіла дівчина.

Втім, іноді їй здавалось, наче «творець» – вона, бо вона створювала гроші, малюючи їх своєю важкою працею.

– Тоді? – Кут намагався угадати її наміри.

Двері повністю відчинились, і Ліка побачила рудого кряжистого чоловіка. Його густа борода плавно переходила у густий светр волосся на тілі, ледве прикритому мантією, колір якої важко було б описати знайомим словом.    

– Мені сказали, що ти, поважний Кут Гордрід – знавець… – Ліка хотіла б зібратися з думками. – Казали, що ти даєш влучні рішення… знаєш – може людина стати творцем… або «ні»… – вона все ж таки розгубилася.

– А яка мені від цього користь?

– Скелегон Яррід передавав привітання… – вона зробила безпрограшний хід.

– Навіть так? – Кут замислився, а потім несподівано промовив. – Так, я – геній цієї справи, я знаю про мистецтво та творців усе, що може знати найосвіченіший ярданець.

– Дякую! – так Ліка дала йому безкоштовний аванс.     

– Давайте подивимось на творчість, – дивлячись на те, як дівчина дістає дерев’яні тубуси з картинами, Кут сказав. – Сподіваюся, що не осліпну від таких шедеврів.

Господар запропонував пройти коридором, стіни якого вкривали паперові сторінки з невдалих книг. Там, далі, на веранді заднього подвір’я стояв стіл у вигляді вирізьбленої з дерева величезної долоні, символ бога добра та допомоги Сірпіна, на якому Кут акуратно розклав принесені полотна. Шість картин захопили усю стільницю-долонь.  

– Скільки йому років? – після недовгих розмірковувань спитав Гордрід.

– Двадцять п’ять, – спіймавши розгублений погляд знавця, вона додала. – Нещодавно виповнилось…

– Тобто… Тобто… Він – дорослий?

– Так… А чому таке питання?

– Питання-питання… Так… – задумався знавець. – Питання – це завжди дорога до істини, – він подивився в зелено-карі очі Ліки.

– Атож, – відповіла вона.

– Він – творець? – пролунали роздуми знавця. – Так, тому що він творить… Це – мистецтво? Так. Тому що мистецтво – це втілена воля творця… На цьому можна заробити? Так. Тому що завжди, коли є товар, буде й покупець...

– Тоді я спитаю інакше: як би ви назвали його творчість? Хороша? Погана? Геніальна?

– Геніальна? – знавець мало не розсміявся. – Знаєш, у кожного свої руки… Хтось народився з руками коваля… Може, він став би знаменитим ковалем?

Колись Ліка майже одружилася зі Старим Явом – багатим ковалем, найповажнішим жителем погосту. Вона б уже стала матір’ю, народила б йому дітей.

Однак, Ліка обрала інший шлях і п’ять років тому переїхала до Торбада – вчитися й працювати, працювати та вчитися.    

– Або, може він став би файним лікарем? Може, в нього руки лікаря? – продовжував Кут.

А Ліка вважала, що Сірий ніколи не став би лікарем, бо йому не вистачало впертості, справжнього холодного розуму та глибини знань. 

– Нарешті, скажу: його руки – не руки художника. Це – не живопис.

Ліка мовчала.

А Гордрід узяв у руки картину в рамі, котра стирчала з коробу.

Твору не вистачало місця на столі, і Кут дивився на «Айсберг над степом», наче то був останній аргумент заради остаточного рішення.

– Техніка малювання – дитяча, простецька… Втім… Айсберг трохи лякає… Коли йде місяць Опалого Листя, а небом пливуть білі громади та кидають чорні тіні на темну землю…  

– Це – добре?

– Ні-ні. Ніколи б таке не купив, – Кут відповів миттєво. – Бо кому потрібен оазис засмучення на стіні? Отож, – він замислився, а потім додав. – Рама дійсно файна.

– Він завжди обирає тільки найкращі рами.