– Візьмеш четверту роботу?
Ліка вже мала три роботи. Вранці вона сиділа у «Письмовій Вітальні Скелегона Ярріда» – там вона писала для перехожих листи, скарги, розписки, заповіти. А опівдні йшла до друкарської майстерні, де перевіряла, змащувала, пестила станки, чистила металеві літери та змішувала порошки для чорнил. І, нарешті, переходила до «Вечірньої Аптеки Лунарідів» – Ліка там продавала людям всілякі ліки, віскі від майстрів, найміцніше пиво та корисні трави до їжі.
– Звісно… напевно… я би хотіла… узяти… – обличчя Ліки стало якимось сумним. – Але де ж узяти час?
– Так, звісно, – кивнула Юльга Лунарід і вказала на їхній величний годинник. – До речі! Твій день уже закінчився, – зробила виразну паузу і додала. – Однак! Усе ж таки подумай про четверту роботу. Умови там прості: батько купив вісімдесят корів – треба приходити раз на чотири дні та перевіряти, здорові вони або ні… То знаменита «милрідівська» порода – їх не треба доїти, бо молоко само тече, куди треба.
– Дякую! – сказала Ліка та пішла.
Вечірня вулиця Старих Хронік зустріла дівчину прохолодним повітрям. Хоч ніяким прохолодним воно і не було, бо стояло літо, місяць Островів.
Але їй завжди було холодно, ніби вона кудись віддавала усе своє тепло, або його хтось просто забирав. І зараз куртка, зроблена з теплої гарної тканини, ніяк не захищала дівоче тіло – лише відокремлювала Ліку від світу повного незробленої роботи та незароблених грошей.
Утім, місто Торбад відпочивало. І рідкі розслаблені перехожі були виблисками іншого, веселішого, життя.
Розслаблено стояли і старовинні будинки, невидимі мізки котрих ховались під гожими шоломами металевих куполів.
А Ліка поспішала. Вона завжди ходило швидко.
Повернула на вулицю Троянд і вирушила на схід міста. Там, серед старих фермерських будинків, садів і дощатих ангарів стояли три шестиповерхові будинки, статні, створені з темно-червоної цегли. В одному з них на Ліку чекав Сірий.
Все як завжди.
І день пройшов як завжди. І тиждень.
Ступаючи блідою цеглою дороги, Ліка, як завжди, вела в голові розрахунки.
За працю на своїх трьох роботах раніше вона отримувала чотири торбадські дублони на тиждень, або шістнадцять – на місяць. Чверть від цього Ліка віддавала ґазді-господині квартири за оренду, чверть ішла на файні дерев’яні рами для картин Сірого, чверть – на олійні фарби для Сірого, ще чверть – на його полотна для живопису, їхню їжу, одяг, кравецькі штуки та поїздки до рідного погосту.
Думаючи про це, Ліка минула двох зламаних «ламассу» на вході, стародавні статуї левів із головами рогатих чоловіків, та й увійшла нарешті до будівлі.
Вона тягла своє тіло на п’ятий поверх.
Сто чотири чавунні сходинки.
«Чав-чав-чав-чав-чав»
Він уже чув її – передчував наближення Ліки.
– Ти так рано пішла – я ще спав… – із посмішкою казав Сірий та поцілував її холодні губи.
– Атож.
– А я сьогодні літав… Не зараз… звісно… вночі…
То були не ті слова, що вона хотіла би почути, повертаючись, після трьох робіт.
Зовсім не ті.
Максимально не ті.
– А вдень? – вона намагалася жартувати.
– Ні, тільки коли ти поруч, – однак, він був занадто серйозним.
– Добре, – погодилась Ліка. – Не йди далеко від дому.
– Чому? – розгублено посміхнувся Сірий.
– Ти бачив свої чоботи? А штани? У нас нема грошей на нові.
– Ну-у-у…
– Ми можемо не брати найдорожчі рами, – тихо поетично промовила вона.
– Мій учитель казав: королівським картинам потрібні королівські рами.
– Нехай тоді він купить тобі найкращі, – промяукала Ліка.
– Він давно помер.
Дівчина не відповіла.
Вона мовчки їла, вечеряла.
Сірий, як завжди, купив те, що готував для місцевих прямо під небом прибиральник Яск на вогнищі: кукурудзяний хліб, котлети з м’яса старих корів та й варений часник.
– Ми, мабуть, повинні переїхати, – насолоджуючись найдешевшим сімозерським віном, почала Ліка. – До маленької… тобто «меншої»… квартирки…
– Ми-и—и… – розгубився Сірий.
– Друкарський станок сьогодні зламався, – відповіла дівчина.
Після цих слів вони тільки мовчали. А потім треба було спати.
Якось раптово наступив той момент – вони лежали обійнявшись, оголені.
Тіло дівчини було зимово холодним, а його тіло дихало хвилями неприроднього жару.
Як і завжди.
Біля неї Сірий відчував особливу силу.
Він хотів би знову літати, плисти серед картин, насолоджуючись легкістю.
Проте нічого не вийшло. Погані думки заважали справжній свободі тіла.