Розділ 2, у якому Темній Володарці співають серенади, а колишній лицар виконує перше завдання

Каспіан безшумно наблизився до масивних кованих воріт замку, ховаючись у тінях. Він очікував побачити фанатичного паладина зі смолоскипом, який вигукує прокляття і точить меч об камінь. Натомість, по той бік ґрат, під невеликим навісом від дощу, сидів юнак у начищених до блиску обладунках. Вогнище, на якому парували залишки якоїсь юшки вже почало згасати. Але лицар не звертав на це уваги, повністю зосередившись на лютні у своїх руках.

Каспіан не поспішав виходити на світло місяця. Володарка Пустки однаково заборонила вбивати, тож чоловік навіть не знав, як вчинити. Налякати його, але яким чином? 

Він підступив трохи ближче, прислухався. Лицар пучками пальців перебирав тонкі струни та мугикав собі під ніс якусь пісню. До Каспіана долинали лише її уривки, але він здивовано завмер, коли зміг розібрати слова.

— О, Темна Пані, твій погляд — як крига, що серце моє розтопила вночі! — фальшиво, але з неймовірним надривом затягнув лицар,  закохано дивлячись на темні вікна башти. — Твоя безпощадність — найвища інтрига, віддай же від серця свого ключі!

— Бути такого не може, — пошепки видихнув Каспіан, затуливши обличчя руками. Він так стражденно застогнав, що його вже геть не хвилювало чи почує щось цей герой-коханець. За свою кар'єру він бачив багато різного божевілля, але щоб «лицар світла» приходив під замок Володарки Пустки співати їй серенади — таке життя підкинуло йому вперше.

Лицар припинив волати і злякано озирнувся довкола. На мить його плечі здригнулися, але голос прозвучав несподівано впевнено та навіть зухвало.

— Володарко Пустки? — з надією запитав він, підіймаючись на ноги. Лютня випала з його рук у траву, зірвавши сумне «тринь», та лицар тільки переступив її і зробив крок у бік воріт.

Каспіан усміхнувся краєчком губ і вийшов назустріч. Бліде місячне світло вихопило його силует із темряви, і коли лицар придивився, він роздратовано загарчав, стиснувши кулаки.

— Хто ти? Назвися!

— Повелителька Тіней, Її Темна Величність Еловія, Володарка Пустки, — Каспіан втомлено зітхнув, подумки дратуючись від численних титулів лиходійки, — передає тобі попередження. Ти заважаєш спати. Зникни, бо інакше твою голову вивісять на брамі замку.

Але всупереч очікуванням Каспіана, юнак не кинувся тікати. Замість того, щоб збліднути від жаху, він гордо випнув груди, на яких тьмяно блиснув герб із зображенням єдинорога.

— Ха! Тобі не злякати мене, породження темряви! — вигукнув лицар, театрально вказуючи на Каспіана пальцем. — Я — сер Люміен з Долини Ранкової Роси! І я знаю, що за цією маскою жорстокості Темна Величність ховає самотнє серце, яке жадає справжнього кохання!

Каспіан повільно кліпнув. Крапля дощу скотилася з його носа. Він подумки порахував до трьох, намагаючись не згадувати, як легко було б просто звернути цьому блазню в'язи. Але Еловія сказала: «Жодної краплі крові».

— Вона ховає там бажання виспатися, Люміене, — сухо відповів найманець. — І ти цьому дуже заважаєш.

— Брехня! Це випробування! — очі лицаря фанатично заблищали. Він навіть зробив крок ближче до ґрат. — Вона послала тебе, свого найстрашнішого посіпаку, щоб перевірити мою рішучість! Передай їй, прислужнику, що моя любов міцніша за сталь і гарячіша за вогонь! Я стоятиму тут, під цим дощем, доки вона не вигляне у вікно!

Каспіан потер перенісся. Біль у ребрах нагадав про себе глухою пульсацією. Відрубувати голови зрадникам було значно простіше, ніж займатися... цим. Психологічне залякування вимагало іншого підходу.

Він важко сперся на залізні прути воріт, нахилився ближче до натхненного обличчя лицаря і сказав єдине, що могло поранити поета сильніше за меч:

— Вона просила передати, — голос Каспіана став вкрадливим і тихим, — що ти абсолютно бездарно фальшивиш на високих нотах. І що твоя рима «інтрига-крига» — це рівень п'яних матросів у портовому шинку, а не Справжнього Зла.

Обличчя сера Люміена витягнулося. Губи затремтіли. Удар влучив прямо в ціль.

— Я зрозумів! — лицар підняв руки та тицьнув пальцем між очі Каспіана. Той зробив крок назад, щоб випадково, піддавшись раптовому бажанню зламати його. — Нічого такого Повелителька не просила! Ти просто сам закоханий у неї, тому просто ревнуєш! — Люміен зухвало усміхнувся, схрестивши руки перед собою і задерши носа. — Розумієш, що програєш такому чесному лицарю, як я!

Каспіан ледве не почав виправдовуватися, що взагалі побачив цю жінку вперше хвилин десять тому, але вчасно зупинив себе. У голову закралися перші сумніви: але чи вартує ця робота такого знущання? Можливо, вже простіше буде вбити цього недоумка, а відьмі сказати, що він утік?

Він вже потягнувся за мечем на поясі, але раптово з даху впала черепиця, за метр від колишнього найманця. 

Каспіан здригнувся і повільно підняв голову догори, шукаючи джерело загрози.

На високій вежі замку, яскраво освітленій місячним світлом, стояла Еловія. Вона похилилася через кам'яні зубці, загорнувшись у свою чорну мантію, і активно махала йому кулаком. Навіть з такої відстані колишній найманець чітко розпізнав її німе, але дуже сердите: «Я все бачу! Жодної крові!». Схоже, черепиця була кинута цілком прицільно — як попередження для самого Каспіана.

«От же ж, дурна відьма», — вилаявся про себе чоловік, але в голос сказав: