Вступ

В кімнаті було сиро та темно, наче у підвалі. Стіни, пофарбовані колись у брудно-сірий колір, давно втратили свій первісний вигляд, а в кутках темніли плями від вологи. Єдина лампа під стелею давала тьмяне жовтувате світло, від якого обличчя людей здавалися ще блідішими. Кімната для допитів лякала своєю атмосферою. Тут навіть тиша була якоюсь важкою, липкою.

Запах сигаретного диму викликав окрему відразу, але ніхто не мав права про це сказати слідчому Олегу Петровичу. Він вальяжно зробив ще одну затяжку, не відводячи погляду від підозрюваної. Пальці недбало тримали сигарету, а попіл уже давно мав упасти на підлогу, та Олег, здавалося, навіть не помічав цього.

Погляд його карих, майже чорних, як вугілля, очей пронизував її. Він дивився довго, ніби намагався знайти відповідь не в її словах, а десь глибше — у виразі обличчя, у тому, як вона ворушила руками, як відводила очі.

Клуб диму повільно покотився по кімнаті й наче завис у повітрі. Світло лампи вихоплювало з нього окремі сірі пасма, і ще кілька хвилин над столом залишався димчастий слід.

— Отже, пані Ольго, ви кажете, що не вбивали цього хлопця, — вкотре запитує Олег.

— Та не вбивала я. Не вбивала, — Ольга нервово ковтнула. — Напевно.

Олег повільно підняв брову.

— Що означає «напевно»?

— Я не пам’ятаю… Я не пам’ятаю його. Точніше, пам’ятаю, але не так.

— Ви з мене знущаєтесь? — в його голосі вперше за кілька хвилин з’явилося роздратування. — Пам’ятаю, не пам’ятаю, так, але не так.

Ольга опустила очі на свої руки. Вони тремтіли, хоча вона всіма силами намагалася це приховати.

— Я вам уже розказувала все.

В одному з кутків кімнати стояла дівчина — Вікторія Олександрівка. Вона була напарницею слідчого й уважно спостерігала за всім, не втручаючись у розмову. Вікторія майже не рухалася, лише час від часу переводила погляд із Ольги на Олега. Вона звикла мовчати під час допитів. Зазвичай саме в мовчанні можна було помітити те, що люди намагалися приховати словами.

Це був уже четвертий допит. Бісів четвертий допит і шоста жінка, яка вбила чоловіка і цього не пам’ятала.

Вікторію не всі розуміли. Вона мислила нестандартно, іноді бачила зв’язки там, де інші бачили лише випадковість. Олегу, втім, подобалося з нею працювати. Вона помічала деталі, які інші просто не помічали: зайвий рух руки, паузу перед відповіддю, погляд, що затримався на неправильній речі.

Проте чортівні, що відбувалася зараз, не розуміла навіть вона.

Вікторія ще раз подивилася на Ольгу. Та сиділа навпроти слідчого, згорбившись на стільці, ніби намагалася стати меншою й таким чином зникнути з цієї кімнати. На столі перед нею стояла майже недоторкана склянка води. Пальці Ольги раз по раз ковзали по її краю.

Петрович різко відсунув стілець і підвівся. Ніжки неприємно скрипнули по підлозі.

— П'ять хвилин, — кинув він, уже прямуючи до дверей.

Він вийшов із кімнати, злий як демон. Вікторія затрималася лише на секунду, ще раз глянула на Ольгу, а потім пішла за ним.

Двері зачинилися, залишивши жінку наодинці.

Ольга ще кілька секунд дивилася на них, а потім повільно опустила голову. Вона сиділа в тій самій кімнаті й намагалася вкотре скласти докупи те, що сталося з нею за останній місяць.

Вона пам’ятала цього хлопця, але тільки живим. Пам’ятала його усмішку, голос, приглушену музику в барі й келих вина, який вони разом допивали. Вони познайомилися випадково. Того вечора вона просто дозволила собі розслабитися, вперше за довгий час не думаючи ні про роботу, ні про завтрашній день. Зайшла до бару без жодного плану затримуватися надовго, а там зустріла Віталія. Вони розговорилися, потім випили ще по келиху, а згодом пішли до неї додому. Далі все було звичайно. Настільки звичайно, що вона навіть не запам’ятала нічого особливого: розмови, сміх, вино, секс. Звичайна ніч із майже незнайомим чоловіком, про яку вона, напевно, вже за кілька днів перестала б згадувати.

А потім у пам’яті була порожнеча. Не сон, не забутий уривок вечора і навіть не туманні спогади, які можна було поступово відновити. Просто провал — чорна пляма там, де мала бути частина її життя. Вона прокинулася наступного ранку, займалася своїми справами й жила далі, навіть не підозрюючи, що тієї ночі щось могло піти не так. Життя як життя, поки одного ранку до її квартири не приїхала поліція.

Їй повідомили про вбивство Віталія.

Спочатку Ольга навіть не зрозуміла, про кого вони говорять. А коли почула його ім’я, відчула дивний холод усередині. Вона пам’ятала його живим. Пам’ятала, як він сидів навпроти неї в барі, як сміявся, як дивився на неї, коли вони говорили. Але тепер він був мертвий, а всі докази, які поліція зібрала за цей час, уперто вказували саме на неї. Вона не могла пояснити, що сталося тієї ночі, бо сама не знала. Не пам’ятала нічого після того моменту, коли вони зайшли до її квартири.

І найгірше було навіть не те, що їй не вірили. Найгірше — вона сама вже не була впевнена у власній пам’яті. Якщо вона справді не пам’ятала тієї ночі, то що ще могла забути?