Глава 5. Боротьба з своїми демонами

На третій день у селі Ангеліна почала відчувати несподіване: тиша, яка спочатку приносила їй спокій, тепер пробудила її тривоги. Вона сиділа на дерев'яній лавці біля дому Лариси і спостерігала, як золоті промені сонця пробиваються крізь листя старого дуба. Це мало б заспокоювати, але її розум почав малювати образи з минулого: як вона втратила друзів, як вони залишили її, як усе її життя перетворилося на порожню оболонку.

"Чому я не можу просто радіти?" - подумала вона з гіркотою. Від цих думок ставало важче дихати, і сльози почали непомітно стікати її щоками.

 - Що сталося, Ангеліно? - голос Лариси змусив її здригнутися.

Ангеліна швидко витерла сльози і спробувала посміхнутися.

 - Нічого, просто... здається, я думаю занадто багато.

Лариса сіла поруч і поклала руку їй на плече.

 - Це нормально. Коли ми перестаємо тікати від шуму міста і починаємо чути себе, з'являються думки, які ми намагалися заглушити.

 - Але чому це так боляче? - Ангеліна нарешті зважилася подивитися Ларисі в очі. - Я думала, що тут я відчую спокій, але замість цього мене накриває хвиля всього, що я хотіла забути.

Лариса зітхнула і, глянувши на далекі гори, сказала:

- Біль - це як темна хмара. Ти можеш тікати від неї, але вона завжди наздоганяє. Або ти можеш пройти крізь неї, і тоді за нею відкриється сонце.

- Легко сказати, - скептично відповіла Ангеліна.

- Я знаю, що це непросто, - Лариса стиснула її руку. - Але ти вже зробила перший крок, вирішивши приїхати сюди. Тепер ти маєш дати собі час прийняти те, що болить.

Того дня Лариса запропонувала прогулятися до старого ставка, що був у кількох кілометрах від села. Дорога пролягала через густий ліс, наповнений звуками співу птахів і шурхотом листя.

- Ходьба допомагає заспокоїти розум, - пояснила Лариса, коли вони рушили стежкою. - Коли я переживала свої найгірші часи, я годинами ходила. Це був мій спосіб зібрати думки докупи.

Ангеліна йшла мовчки, прислухаючись до своїх відчуттів. Ліс здавався величезним і могутнім, але водночас його спокій обіймав її, як тепла ковдра.

- Можливо, ти хочеш розповісти мені, що тебе так гнітить? - запитала Лариса, коли вони наблизилися до ставка.

Ангеліна зупинилася і задумалася. Вона завжди вважала свої переживання чимось, що не варто обговорювати. Але зараз, у цій тиші, вона відчула, що може поділитися.

- Я втратила друзів, - нарешті сказала вона. Її голос звучав тихо, але у ньому була нотка полегшення. --- Вони були для мене всім. І коли його не стало, я втратила частину себе.

Вона зробила паузу, ніби намагаючись зібрати сили.

- Вони просто пішли. Вони нічого не сказали, коли пішли з мого життя, але перед тим віддалялися від мене, але казали, що мені це здається і я їй потрібна, але я знала, що це означає кінець. Я втратила все, що давало мені відчуття стабільності.

Лариса слухала уважно, не перебиваючи. Коли Ангеліна замовкла, Лариса сказала:

- Втрата болить. І ти маєш право сумувати. Але знаєш, що я зрозуміла? Люди і речі, які ми втрачаємо, залишають у нас свої уроки. І ці уроки допомагають нам стати сильнішими.

- Але я не хочу бути сильною, - відповіла Ангеліна. - Я просто хочу, щоб усе було як раніше.

Лариса подивилася на ставок, де вода відображала хмари, що пропливали над ними.

- Життя ніколи не буде як раніше, - сказала вона. - Але це не означає, що воно не може бути хорошим.

Повернувшись додому, Ангеліна взяла зошит, який лежав у її рюкзаку, і вперше за довгий час почала писати. Вона записала свої думки, страхи, біль. Кожне слово, яке вона виводила ручкою, здавалося важким, але водночас звільняло її.

Цієї ночі Ангеліна заснула вперше без думок про минуле.