Глава 2. Неочікуване пробудження

Кафе, в якому Ангеліна мала зустрітися з Ларисою, було невеликим і затишним. Вона вибрала місце біля вікна, щоб можна було дивитися на вулицю, але їй здавалося, що час тягнеться нескінченно. Сумніви не покидали її. ''Чому я тут? Що я їй скажу?'' - питала себе Ангеліна. Але тепер уже було пізно повертатися.  Відчинилися двері, і вона побачила Ларису. 

Лариса зовсім не змінилася: та ж щира посмішка, теплий погляд і легкість у кожному русі. Вона виглядала так, ніби йшла не на серйозну розмову, а просто на звичайну зустріч з подругою. Коли Лариса побачила Ангеліну, вона тепло обійняла її, ніби між ними завжди була близкість.

 - Як же я рада тебе бачити, - сказала Лариса, сідаючи напроти. - Ти виглядаєш трохи втомленою, але все одно дуже гарною. Як ти, люба?

Ангеліна невпевнено посміхнулася. Питання Лариси здавалося простим, але відповідати було важко.

 - Якщо чесно, не дуже, - сказала вона. Її голос прозвучав тихо, але Лариса кивнула, ніби зрозуміла кожне слово.

 - Я це відчуваю, - відповіла Лариса.

 - Тому й написала тобі. Ми давно не бачилися, але мені здалося, що ти зараз потребуєш трохи підтримки. Я права?

Ангеліна зітхнула. Вона не хотіла розповідати всі свої переживання, але водночас відчула, що їй легше з цією дівчиною.

 - Здається, я просто втратила себе, - зізналася Ангеліна. - Я вже навіть не пам'ятаю, що таке радість чи спокій. Все втратило свої кольори.

Лариса уважно слухала, не перебиваючи. Коли Ангеліна закінчила, вона промовила:

 - Я знаю це відчуття. Колись і я була на твому місці.

 - Ти? - здивувалася Ангеліна. - Ти завжди здавалася мені такою сильною.

Лариса усміхнулася, але в її очах з'явилася тінь смутку.

 - Сильною? Можливо. Але ця сила з'явилася після того, як я втратила майже все. Колись я думала, що моє життя закінчене, що сенс втрачено назавжди. Але одна подія все змінила.

 - Що це була за подія? - запитала Ангеліна.

Лариса відповіла не одразу. Вона взяла чашку чаю, задумливо зробила ковток і подивилася на Ангеліну.

 - Це був момент, коли я зрозуміла, що життя не має бути ідеальним, щоб бути важливим для тебе. Але тоді мені довелося залишити все і поїхати. Вирвати себе з того місця, де моє життя стало на паузу. І я подумала, що і тобі може це допомогти.

 - Поїхати? Куди? - Ангеліна виглядала спантеличено.

 - У маленьке село, де я прожила кілька місяців. Воно далеко від міста, серед гір і лісів. Там я навчилася жити маленькими радощами. Ти не повіриш, але іноді природа, тиша і прості дії можуть зцілити краще за будь-яку терапію.

Ангеліна відчула легке здивування. Вона не могла уявити себе в такому місці - без інтернету, роюоти і звичної рутини. Але в її серці вперше за довгий час з'явилося щось схоже на цікавість.

 - І ти думаєш, що мені це допоможе? - запитала вона.

 - Я впевнена, що це не зашкодить, - усиіхнулася Лариса. - Давай так: я зараз планую поїхати туди на кілька тижнів. Якщо хочеш можеш приєднатися до мене. Ми не будемо ні про що говорити, якщо ти цього не захочеш. Просто спробуємо знайти трохи тиші і себе.

Ця пропозиція здалася Ангеліні одночасно неймовірною і абсурдною. Поїхати в село? Кинути все? Але що вона втрачала? Її життя зараз все одно стояло на місці.

 - Добре, - нарешті сказала вона - Я поїду.

Лариса усміхнулася, і в цій усмішці було щось більше ніж просто радість. Це було розуміння.

 - Тоді збирай речі. Ангеліно. Наше нове життя починається завтра.