Розділ 40

Захист практики тягнувся більше трьох годин і за цей час я вже сотні разів пошкодувала, що прийшла. Довго. Нудно. Нестерпно. Доки всі студенти виступали і відповідали на безліч беззмістовних запитань від викладачів, в мене затерпли вже всі м'язи і я благала Всесвіт, щоб нас скоріше відпустили. Врешті це таки трапилося! Щойно декан промовив завершальне слово, всі студенти підірвалися зі своїх місць та поспішили до виходу.

Я вже була навчена гірким досвідом подібної штовханини, тому вирішила перечекати, доки основна маса студентів вийде із зали, а коли місце поряд зі мною звільнилося, туди одразу прилетів Ілля. Його очі горіли від захвату і все у ньому виражало найбільшу форму задоволення.

— Зараз буде вечірка! — прокричав він мені на вухо. — Вечірка! В честь завершення проєктів, старшокурсники влаштовують свято!

— Коли? — радісно уточнила Зої, що сиділа з іншої сторони від мене.

— Зараз! — із ще більшим запалом вигукнув Ілля.

Зої ще щось у нього запитала і вони почали перемовлятися через мене, тож я була змушена відхилитися трохи назад. Щойно більшість студентів вийшла із зали Ілля схопив мене за лікоть та потягнув до виходу, щоб пошвидше провести на вечірку. Я не пручалася, а просто скорилася долі і була рада можливості відпустити думки та перезавантажити емоції. Зої щасливо йшла за нами, оминаючи студентів, які стояли на шляху.

Найкращий спосіб відпочити — це потанцювати і повеселитися з друзями. Саме те, що мені зараз потрібно.

Ми втрьох спустилися на перший поверх та вийшли на внутрішній дворик університету. Там нас уже чекали Кирило, Марина та Настя. Як вони мені пояснили: усі викладачі одразу пішли на нараду і вона займе мінімум кілька годин, після чого їхній робочий день закінчиться.

Університет цілком наш. Це чудово!

У внутрішньому дворику було повно студентів, а на імпровізованому танцювальному майданчику вже збиралися люди і радісно посміхались один до одного жартуючи і сміючись на весь голос. Неподалік кілька хлопців виставляли на вуличні столи їжу та напої.

Музика ревіла так, що здавалося, навіть асфальт під ногами вібрує; як же добре що нарада викладачів в іншому корпусі і вони всього цього не чують. Я озирнулася навколо вдивляючись у знайомі обличчя студентів, і відчула, як Зої схопила мене за зап'ястя та потягнула на танцмайданчик. ​Я посміхнулася їй, у передчутті чудового вечора і нарешті відчула, як моя внутрішня напруга спадає.

Я спершу просто стояла, бо м'язи після довгого сидіння заніміли так, що тіло ледь рухалося, але під другу пісню я вже не втрималася і теж приєдналася до танців. Зої сміялася та крутилася, Ілля теж танцював неподалік і підспівував разом із Мариною. Ця атмосфера просочувалася під шкіру і наповнювала мене легкістю та сміхом.

Я вже забула, що сьогодні була вся ця нервова історія із захистом проєкту. Забула, що ще кілька годин тому хотіла втекти з університету і більше не бачити половину з цих людей. Я просто рухалася в ритмі музики, відчуваючи, як плечі поступово розслаблюються.

І тут, ніби з іншої реальності, з’явився він. Денис. 

Стоїть на краю натовпу, роззирається когось шукаючи, а коли бачить мене, застигає. На його обличчі впевненість та рішучість. Денис робить кілька кроків вперед та йде в мою сторону. Інші студенти розступаються коли бачать його, ніби присутність Дениса розсуває натовп перед ним. Та зараз у мене всередині все чомусь стискається, хоча ще секунду тому я сміялася з дурних жартів Зої.

— Можна? — Денисовий голос зовсім близько, і мені довелося підняти очі.

— Що саме? — я роблю вигляд, ніби не розумію про що він.

— Поговорити.

— Тут? — озираюся, жестом вказуючи на гучну музику.

— Тут, — Денис киває, даючи зрозуміти, що не збирається відпускати мене навіть на крок. Ніби щойно відступить хоч трохи – я втечу, а він цього не хоче.

Зітхаю, і ми разом відходимо трохи вбік, щоб не кричати через музику. Денис виглядає так, ніби щойно пробіг марафон. Волосся скуйовджене, піджак кудись подівся, а сорочка злегка волога від спеки. Його очі сканують моє обличчя, ніби шукаючи відповіді на якесь своє запитання. 

Щойно ми знаходимо затишне заглиблення у стіні, яке приховує нас від вечірки та навколишнього шуму Денис повільно вдихає і спокійним голосом починає:

— Того вечора, коли ти готувалася до балу, проєкт змінили о 20:46. Ти не могла цього зробити. Хтось зламав систему. Я… я помилявся. — Коротко пояснює він, і уважно заглядає мені в очі чекаючи на реакцію.

Я не відповіла. Лише дивлюся на нього, не відводячи погляду, і відчуваю, як у мені змішуються недовіра, образа та… надія.

— Мені шкода, — сказав він тихіше, коли зрозумів, що я нічого не відповідаю. — Я повівся, як дурень. Я не хочу, щоб ти думала, що я… що я ворог.

Я нервово видихнула, а потім відвела погляд кудись убік. Просто не знала як реагувати. Денис виглядав “справжнім” і його слова справді були щирими. Все це спліталося в мені і перетворювалося на вир думок. Я була зла на Дениса ще мить тому, а тепер просто… розгубилася.

Він чекав. Просто дивився і чекав моїх слів.

— І що тепер? Думаєш, скажеш “вибач” і все? — говорю я, відчуваючи на серці кашу із емоцій.

— Ні, — він хитає головою. — Я просто хочу, щоб ти мене зрозуміла. І щоб ми перестали бути ось… цим.

Його рука робить невизначений жест у повітрі. “Цим” — напевно, мається на увазі всі наші дні ігнорування і напруженого мовчання.

Я дивлюся на нього, і намагаюся вловити хоч якусь фальш, але нічого. Та від цього стає трохи небезпечно — бо як тільки я повірю йому, все моє “тримайся від нього подалі” розсиплеться на дрібні шматки, і тоді я знову відчую на губах бажання його поцілувати, а цього ніяк не можна допустити. Один поцілунок може бути випадковістю, але два – ні. Свій ліміт ми вже вичерпали.

— Добре, — кажу тихо. — Я розумію.

У Денисових очах миттєво з'являється полегшення. ​Я бачу, як його щелепа, яка мить тому була міцно стиснута, розслабляється і дихання стає глибшим. Він робить крок назад і кутки його губ злегка підіймаються у посмішці.