Розділ 39

​Я стояла біля вікна в коридорі університету та бездумно дивилася вниз, на внутрішній двір. Студенти ходили туди-сюди, кожен у своєму темпі, зі своїми справами: у когось — кава й сміх із друзями, у когось — поспіх та стос конспектів у руках. А в мене… порожнеча.

Я навіть не була впевнена, чи хочу туди йти. На захист.

— Ну ти серйозно? — голос Зої вивів мене з роздумів. Вона стояла поруч, стискаючи в руці флешку і стискаючи її так, ніби це було єдине, що могло врятувати їй життя. — Ладо, це ж твій проєкт теж. Твоє ім’я там є.

Я знизала плечима.

— І що? Там тепер не мій проєкт. Денис зробив усе, щоб я почувалася зайвою. Не впевнена, що хочу це ще раз бачити.

Зої закотила очі, не погоджуючись зі мною.

— Слухай, ти можеш навіть слова не сказати. Просто посидиш у залі, глянеш, як воно пройде. Це ж не обов’язково підтримка Дениса. Це… ну, контроль якості, можна сказати.

Я ледь усміхнулася від її формулювання.

— Контроль якості, ага.

— Та й… — вона на мить зам’ялася, — я теж сьогодні захищаю свій проєкт. Мені справді страшно, і я б хотіла, щоб ти була в залі. Хоча б у глядачах.

Я подивилася на неї: Зої справді була виснаженою — обличчя бліде, губи стиснуті, погляд напружений. Вона намагалася здаватися впевненою, але я бачила, як вона тисне ту флешку, наче боїться, що вона вислизне з рук.

— Добре, — сказала я після паузи,  — я прийду, але тільки дивитися. І тільки заради тебе.

— Домовились, — швидко відповіла Зої, зітхнувши з полегшенням.

​Актова зала була майже повна, коли ми зайшли. Простора, з високою стелею, вона пахла пилом і чимось дерев’яним — мабуть, старими стільцями. На сцені стояла дошка для презентацій, збоку — екран, на якому вже світився логотип університету, а перед сценою сиділи члени комісії, розклавши перед собою папери та ноутбуки.

Я вибрала місце посередині ряду: не надто близько, щоб не привертати уваги, і не надто далеко, щоб бачити обличчя тих, хто виступатиме. Поруч зі мною сіла Зої, і я відчуваю, як вона нервово постукує ногою по підлозі, намагаючись себе заспокоїти цим рухом.

Навколо теж панує напруга: студенти переглядають нотатки, хтось нервово жартує, хтось сидить, уткнувшись у телефон, наче це може врятувати його від хвилювання. У повітрі стоїть передчуття — от-от щось почнеться.

Я сперлася спиною на стілець і зробила глибокий вдих. Мені не хотілося цього всього, але я була тут. І тепер залишалося лише чекати, коли на сцену вийдуть перші учасники.

Схрестивши руки на грудях, я дивилася в бік сцени. Нічого особливого не відбувалося — комісія розкладала папери, студенти перешіптувалися, хтось сміявся занадто гучно для такої атмосфери. Я намагалася зосередитись на чомусь іншому, лише б не думати, навіщо взагалі погодилась сюди прийти.

І саме тоді, краєм ока, я помітила рух біля входу. Денис. Він з’явився так, ніби нічого й не сталося, у своєму темному піджаку та чорній сорочці, і з тим спокійним обличчям, що могло обдурити будь-кого… але не мене. Я бачила в його рухах легку напругу, і погляд, що ковзав по рядах, шукаючи когось конкретного.

Мене.

Коли його очі зустріли мої, у грудях сильно щось стислося, мене накрила хвиля змішаних відчуттів — від холодної образи до небажаного тепла, яке я намагалася придушити. Денис на мить завмер, а потім, не зводячи з мене погляду, почав рухатися поміж рядів. Я відчувала, як він наближається — це було майже фізично. Мовби повітря навколо ставало густішим, а кожен його крок наближав до моменту, якого я не хотіла. Йому доводилося пробиратися між стільцями, ухилятися, проходити між групками студентів, і щоразу, як він робив крок ближче, моє серце починало битися швидше, та я вперто тримала обличчя незворушним.

Ще кілька метрів — і він був би поруч, та саме у цю секунду в залі миттєво стало тихо, і декан заговорив до всіх зі сцени.

— Доброго дня, колеги та студенти, — почав він офіційним тоном, що мав би налаштувати всіх на робочий лад. — Сьогодні ми розпочинаємо захист ваших проєктів. Прошу уваги на екран.

Я перевела погляд і побачила список виступів. Першими за графіком були ми з Денисом. Моє прізвище стояло поруч із його, ніби нічого й не сталося.

Декан навіть не став затягувати з промовою:

— Отже, перші доповідачі, прошу на сцену.

Денис опустив погляд на мене, ніби ще раз переконуючись, що я бачу цей список. Ледь нахилившись, він кивком голови показав: «Пішли». У його очах не було злості чи докору — скоріше прохання.

Я повільно, але рішуче похитала головою.

Денис ще мить стояв, немов зважував, чи варто сперечатися зі мною прямо тут, перед усіма, але потім лише зітхнув, випрямився і рушив до сцени сам. Я стежила за тим, як він піднімався сходами, і став перед комісією. Його плечі були прямими, голос — упевненим. Здавалося, Денис повністю контролює ситуацію, ніби не існувало всіх тих сварок і мовчання між нами. Слайди презентації змінювали один одного на екрані, а він пояснював кожен етап роботи: від ідеї до реалізації. Його слова були чіткими, аргументи — продуманими. Я пам’ятала, як ми разом обговорювали ці деталі, і в мені прокинулося щось схоже на гордість… та вона швидко потонула в гіркоті.

Денис говорив спокійно, навіть коли йому ставили уточнювальні питання. Я знала, що він хвилюється — по легкому напруженню в щелепі, коли слухав комісію, але зовні він виглядав бездоганно впевненим.

Я сиділа, стискаючи ручки крісла, і не могла вирішити, що відчуваю сильніше: роздратування на нього чи бажання вийти й стати поруч, як було задумано спочатку.

Але я залишилася на місці.