Розділ 35

Денис

Я став збоку, ближче до колони, щоб не вештатися без діла серед усіх галасливих людей. Бал — це, звісно, красиво, але я почувався тут глядачем, а не учасником.

Чую музику, бачу, як навколо все блимає від гірлянд і світла, і ловлю себе на тому, що вже кілька хвилин мій погляд спрямований тільки в один бік.

Ось вона — там.

Лада сміється з кимось зі своїх друзів. Вона жестикулює, щось пояснює, робить крок назад, потім знову вперед. Ніби весь цей простір — її сцена. Я відчуваю, як мої губи ледь підіймаються в посмішці. Знову. І знову ловлю себе на цьому.

Треба відвернутися.

Але замість цього помічаю, як вона раптом зривається в танець. Вона рухається вільно, без сорому, і так, ніби їй байдуже, чи хтось дивиться. А я дивлюся. І навіть не намагаюся відвести очі. Музика жвава, весела, і Лада просто вливається в ритм так, ніби чекала цього моменту весь вечір. Її плаття рухається разом із нею, волосся час від часу закриває обличчя, але їй байдуже.

Чорт. Мене це злить. Не вона — а те, що я дозволяю собі так зависнути на ній. Я ж знаю, як це працює: спочатку подобається, потім втягуєшся, а далі вже каша, з якої важко вибратися. В голові намагаюся зібрати перелік причин, чому ми зовсім різні, і чому нічого б не вийшло. Вона зовсім не мій стиль. Я люблю передбачуваність, коли ти знаєш, що буде далі, і можеш на це вплинути. А вона — ні. Лада робить так, як хоче, і коли хоче. І саме це мене дратує. Та водночас… це притягує.

Я все ще пам’ятаю той поцілунок. Чітко. Чомусь у пам’яті він завжди сповільнений, ніби я тоді встиг відчути кожну мить. Її руки, запах, як її долоня торкнулася моєї щоки, як вона на секунду затрималася, а потім відповіла на поцілунок. Я пам’ятаю, що не встиг нічого вирішити, але вже відчув, як світ навколо зник. І як це було неправильно. І як водночас це було добре.

Коли я дивлюся на неї, це відчуття повертається. У грудях стає тісно, у горлі сухо. Мені хочеться підійти ближче. Може, сказати щось дотепне. Може, просто стояти поруч. Але потім я нагадую собі, що це Лада. Та сама Лада, яка може вивести тебе з себе одним словом, одним поглядом, одним своїм «чому це ти так дивишся?».

Вона сміється, обертається, ловить чийсь жарт і знову танцює. Я бачу, як вона піднімає підборіддя, ніби кидає комусь виклик очима, як просто бере й робить так, як їй подобається. І я розумію, що мені хочеться… знати, що буде її наступним кроком. Але, знову ж таки, це не моя гра.

Поруч зі мною проходить хтось з одногрупників і каже, що йде по напої. Я киваю, роблю вигляд, що теж зараз кудись піду, але ноги залишаються на місці.

Дратує.

Вона мене дратує. Своєю імпульсивністю, цією непередбачуваністю, своїм умінням змусити людей дивитися тільки на неї. Мені здається, що половина зали зараз дивиться туди ж, куди і я. І водночас — я вдячний цій штовханині, цим гучним розмовам, бо вони дозволяють мені залишатися непоміченим.

Я підпираю колону плечем і думаю, чи вдасться мені сьогодні хоча б хвилину поговорити з нею так, щоб ніхто не заважав, щоб не було зайвих поглядів. І, що важливіше, щоб я знову не відчув те саме, що під час нашого поцілунку.

Хоча, якщо чесно, я вже відчуваю.

***

Після балу я відчував дивну суміш втоми та якоїсь нервової збудженості. Наче ті кілька годин шуму, музики і людських голосів залишили в голові легке дзижчання, що не дає спокійно заснути.

Додому дістався майже на автоматі. Ключ у дверях провернувся з характерним клацанням, і я одразу скинув піджак на спинку стільця. В голові промайнуло, що варто розібрати речі, але потім подумав — та ні, зранку. Зараз хотів просто сісти за ноутбук, глянути фінальний варіант нашого з Ладою дослідження і закрити це питання до понеділка.

Відкриваю документ. Спершу все виглядає нормально. Звичні графіки, таблиці, текст, який ми вичитували кілька разів. Але на третьому слайді я помічаю дивне — джерела даних, яких ми ніколи не використовували.

Клацаю далі. Ще графік. І ще. І внизу дрібними літерами — посилання на якісь сайти. Звичайні, відкриті. Те, що можна скачати за дві хвилини.

Відчуваю, як усередині все стискається.

Ми ж чітко домовилися, як працювати. Усе збирати з наших експериментів. Чітко, крок за кроком. Жодних «коротких шляхів». А тепер — ось це. Скачані дані з інтернету, вбудовані в фінальний варіант.

Я навіть не хочу перевіряти метадані файлів, бо й так ясно, що ці дані не з моєї частини роботи.

Перша думка — Лада.

Ця її звичка «зробити швидко» і «не морочитися зайвим»… Я бачив, як вона іноді може махнути рукою на дрібниці. Тільки тут це не дрібниця. Це весь проєкт. Наш спільний проєкт, під яким стоять наші імена.

Я знімаю сорочку, ніби це допоможе краще думати, кидаю її на сусідній стілець і кілька секунд дивлюся в одну точку. Пальці автоматично стискають кулак. В голові крутиться одне й те саме: чому вона так зробила?

Розчарування — дивне відчуття. Воно не вибухає, як злість. Воно розтікається повільно, але при цьому щільно. І зараз воно сидить у мене десь під грудною клітиною, і я розумію, що найбільше мене дратує навіть не факт помилки, а те, що вона поставила мене в цю ситуацію.

Ми ж працювали разом. Я витрачав вечори, щоб усе було чітко. А тепер я виглядаю співучасником чиєїсь ліні.

Відкриваю месенджер. Пишу коротко:

“У понеділок після першої пари чекаю тебе на подвір’ї університету. Поговоримо.”

І все. Без «привіт», без «треба обговорити проєкт». Ніяких подробиць, бо якщо почну зараз пояснювати, це виллється у довгий список претензій, і, чесно кажучи, я не хочу робити це вночі через телефон.

Закриваю ноутбук і сиджу в тиші.

Злість і розчарування — погана комбінація перед сном. Мені хочеться переконати себе, що, можливо, є якесь інше пояснення. Що, можливо, ці дані — помилка при збереженні. Або хтось інший мав доступ.