Розділ 34

Лада

Стою перед дзеркалом і не можу відвести очей від свого плаття. Воно ніби дихає. Не просто тканина — якась магія, що огортає мене, наче темний ліс із міфів. Темно-синє, майже чорне, але виблискує фіолетовим, як небо перед грозою. Схоже, що це плаття не з цього світу — ніби створене для нічної богині, і я сьогодні буду цією богинею.

Ковзаю рукою по тканині, що блищить, мов очі таємничої істоти, яка сидить десь у гущавині. На дотик плаття неймовірно приємне, ніби друга шкіра. Кожна складка, кожен блиск — це моя робота, моє творіння, моя перемога.

У дверях з'являється Марк.

— О вау! — вигукує брат, дивлячись на мене. — Ладо, ти справді виглядаєш як королева ночі, — посміхається Марк, у своєму костюмі гірського духа.

Марків образ виглядає так, ніби він зіткнувся з якоюсь давньою легендою і вирішив залишитися в ній назавжди. Зелені та коричневі тканини, листя плюща, що живою гірляндою в'ється по руках. Це більше, ніж костюм, це історія, яку він колись читав у книжці. Я сама пошила цей костюм для нього. Пам'ятаю, як Марк шаленів від давньої міфології в дитинстві, тож вирішила втілити легенду в реальність.

— А ти як? — питає, дивлячись на моє плаття. — Не змерзнеш?

— Не знаю, — відповідаю, — але мені здається, я зараз на крок ближче до іншого світу.

Ми вже готові до балу, тож виходимо з будинку і сідаємо в машину. Марк за кермом, а я поруч, і місто минає за вікном, ніби ми пливемо крізь час. Дорога до університету здається коротшою, хоча насправді це все ті ж знайомі вулиці.

— Бал, — зітхаю, — це наче великий спектакль. Ми з колективом вклали стільки сил у його створення, а зараз я боюся, що щось піде не так і все зламається.

— Ти готова — ось що важливо, — впевнено каже Марк і підморгує мені. — Навіть якщо щось піде не за планом, це все одно буде дуже хороше святкування. Я, наприклад, просто радий, що мене запросили.

— Як це ми могли тебе не запросити? — питаю в Марка, щиро не розуміючи, чому він так вирішив.

— Тому що я тут уже не навчаюся. Зараз я до університету взагалі не маю відношення, і думаю, це саме ти вплинула, щоб мені надійшло запрошення.

Я посміхаюся та вирішую нічого не відповідати, Марк надто легко про все здогадується.

За кілька хвилин ми під’їжджаємо до університету та виходимо з авто. Зовні будівля виглядає звично, та я знаю, що справжня магія чекає всередині. Щойно переді мною відчиняються двері, я зупиняюся на мить, оглядаючи нашу роботу, і від цього шаленства у мене перехоплює подих. Університет дуже змінився. Він виглядає так, ніби це всесвіт героїв казок та легенд. Стеля сяє зірками, які ніби впали просто з нічного неба. Стіни розфарбовані у кольори міфічних істот — смарагдові, сині, сріблясті. Люди навколо — це не просто студенти і викладачі, а чарівні персонажі, і кожен крок — частина великої історії.

Я бачу, як хтось у костюмі мавки легенько кружляє поміж гостей, а хтось, вбраний у воїна давніх часів, гордо стоїть біля входу. Кожен образ детально продуманий і живий.

— Ого, — вимовляю пошепки, — бачити це все — неймовірно.

Ми — творці. Будували весь цей бал частинками, ніби створюючи кожен пазл окремо. Та зараз... зараз я бачу всю картину в цілому, і серце б'ється сильніше, наповнюючи мене радістю.

— Я в захваті, — сміється Марк, — ви зробили справжнє диво!

Ми проходимо поміж прикрас, що нагадують світлячків зі світу фей.

— Ти бачиш, як переливаються ці тканини? — питаю Марка, вказуючи на прикраси на стінах. — Під цим світлом виглядає навіть чарівніше, ніж я очікувала.

— Так, це немов жива вода, — погоджується він.

Хтось починає грати тиху музику, і навіть звук ніби частина магії цього місця.

До мене підбігає Зої у костюмі лісової німфи. Вона накидається на мене з обіймами, а потім переводить швидкий погляд на Марка, і ніби хоче йому щось сказати, та її погляд раптом переходить кудись за його спину.

— Ладо, — раптом здивовано гукає Зої мені на вухо, — дивись туди!

Я повертаю голову і бачу групу «Сяючих богів». Вони проходять до зали і якось не дуже вписуються у цю картину. Їхні костюми грубі, на швидку руку. Тут і там рвана тканина, криві шви, наче їх зліпили напередодні вночі. А насправді так і є, ми не випадково надіслали їм запрошення із запізненням. 

Влад, їхній лідер, стоїть поруч із Дариною, і я бачу, як він озирається навколо з настороженістю. Його рухи скуті, а щелепа міцно стиснута. Він дуже незатишно почувається в цій атмосфері, і це ще більше підіймає мій настрій. Дарина поруч, тримає його за руку і, здається, намагається зробити вигляд, ніби все гаразд. Вона теж виглядає не надто добре. Одягла якийсь карнавальний костюм, та він зовсім не підходить до нашої містичної атмосфери. Це радше виглядає грубо, ніж естетично.

— Ну, — шепочу Зої, — вони виглядають так, ніби випадково потрапили на бал.

— Та що ж, — каже Зої, навіть не приховуючи задоволеної посмішки, — не кожен може бути таким, як ми.

Погляд Дарини випадково зустрічається з моїм. Вона посміхається. Надто гладко. Я навіть на мить співчуваю тому, що довелося поставити її у таку ситуацію з костюмом, якби вона не була пов'язана із Сяючими богами, все було б інакше. Та можливо, ми б взагалі не запросили її на бал.

— Ходімо, — кажу Марку, який залип, дивлячись на Зої. — Тобі треба трохи роздивитися цю красу.

Ми продовжуємо йти далі, і я відчуваю — цей вечір буде особливим. Святкування починається, і все більше гостей прибуває. Музика плавно підсилюється, легкий гул голосів наповнює зал, і я відчуваю, як живу. Кожен куточок університету сяє — мов казка, яку ми разом створили.

Наш творчий колектив сьогодні у центрі уваги. Викладачі та студенти підходять, хвалять, дивуються, цікавляться деталями.

— Ладо, ти просто вражаюча! — говорить мені одна з викладачок, і я бачу, як вона щиро захоплюється моєю сукнею.