Розділ 32

У нашій майстерні сьогодні неможливо було пройти — скрізь, між столами розміщені манекени, рулони тканин, коробки з глітером і ще більше коробок з кавою. Приміщення нам виділив університет, і хоч воно більше схоже на стару комору для реквізиту, зараз, тут кипить робота. Зої дошиває ґудзики, Марина клеїть перо на комір, а Рома уже вп’яте міряє свій костюм, «щоб перевірити, чи зручно».

— Ромо, ти якщо ще раз одягнеш ту маску, я тобі її просто пришию до голови, — каже Марина, відганяючи його від коробки з аксесуарами.

— А що? Я тестую образ, — ображено бурмоче він, але маску знімає.

Ми тепер офіційно «Привиди сцени». Плакат із цим написом висить на стіні, такий яскравий, що навіть костюми тьмяніють на його фоні. Хтось пропонував додати підпис «ми завжди за вами стежимо», але вирішили, що це вже занадто навіть для нас.

— Ладо, тримай, — Настя простягає мені довгу стрічку. — Це на коробку для викладачів. Їм же треба робити все красиво.

— А студентам можна абияк, так? — я беру стрічку і роблю вигляд, що збираюся зав’язати її вузлом, як на пакетах із хлібом.

— Студентам — із душею, — відповідає вона, і ми обмінюємося посмішками.

У кутку Ілля та Кирило пакують готові костюми у великі білі коробки. На кожній уже лежить конверт із запрошенням: дата, час, місце й обов’язкова фраза «Костюм надішлють вам заздалегідь: одягніть його на бал». Для «Сяючих богів» — інший план: їхні запрошення підуть в останню чергу. І костюмів — не буде. Якщо встигнуть щось собі вигадати — добре, якщо ні... Ну, що ж.

— Так, Ромо, Кириле, — Марина клацає пальцями, збираючи їх до себе. — Ваше завдання: сьогодні до ночі кожне запрошення й костюм мають опинитися у свого власника. Кладете у портфелі, сумки, на вікна машин, куди завгодно — креатив вітається.

— А можна в холодильник? — жартує Кирило.

— Можна, але тільки якщо ви впевнені, що людина заглядає туди частіше, ніж у свій телефон, — відповідаю я.

Усі сміються. Повітря навколо таке легке, що навіть купи тканини й хаос на столах здаються частиною плану. Ми обговорюємо, хто йде куди, хто знає, де чия машина і як не переплутати коробки. Рома вже приміряє рюкзак, куди влізло одразу п’ять костюмів, і виглядає так, ніби вирушає у похід на три місяці.

— Головне — не загубіть запрошення для «Сяючих», — каже Настя. — Вони мають отримати його в п’ятницю ввечері. Щоб субота була... цікавою.

Ми всі розуміємо, що вона має на увазі, й обмінюємося змовницькими поглядами. Це наш маленький спектакль ще до самого балу.

Я беру зі столу ще одну коробку, намагаюся обійти купу тканини під ногами й ледь не спотикаюся об манекен, який хтось залишив просто посеред проходу. Манекен дивиться на мене порожніми пластиковими очима, і мені здається, що він трохи насміхається.

— Ну, звільни вже прохід, — бурмочу я до нього, ніби він мене почує, і переставляю його вбік.

Настя тим часом розкладає по конвертах маленькі листівки з логотипом — дрібниця, але виглядає красиво. Марина розмахує маркером, підписуючи великі пакети, а Рома й Кирило вже сперечаються, хто скільки коробок зможе донести. Я вперше бачу Рому таким комунікабельним, як сьогодні, схоже, це так на нього подіяло три чашки кави.

Робота рухається швидко. Кожен щось робить, і від цього весь цей хаос виглядає навіть логічним. Я зав’язую стрічку на останній коробці, і це виходить так рівно, що навіть трохи шкода віддавати.

— Усе, — Марина піднімає руки, наче щойно перемогла в естафеті. — Можемо вважати, що підготовка до нашого маленького перевороту пройшла успішно.

Ми ще кілька хвилин перемовляємося, ділимо маршрути й домовляємося, хто з ким піде. Кирило тягне коробки до дверей, Рома шукає в телефоні адреси, Ілля просто стоїть і жує печиво, засмучений, що його не взяли розносити запрошення.

Я підбираю свій рюкзак і озираюся навколо оцінюючи святкову обстановку. Чомусь від цього стає тепліше, хоча надворі вже відчутно вечоріє.

— До завтра, — кидає Настя. — І не забудьте: ми маємо виглядати, ніби нічого не плануємо.

— Я взагалі завжди так виглядаю, — жартує Рома, викликаючи в нас гучний сміх.

Ми всі натовпом проштовхуємося крізь вузькі двері до коридору, де нас зустрічає вечірня напівтемрява. Наостанок ще раз прощаємося і, виходячи з університету, розходимося по різних напрямках. Я втомлено крокую вулицею, розуміючи, що за весь сьогоднішній день я вперше перебуваю в тиші. Це відчуття настільки незвичне, що мозок не може зрозуміти, що відбувається і куди поділися звуки.

Сьогодні ми з колективом завершили найбільшу частину роботи з підготовки до балу. Нарешті! Костюми — готові. Запрошення — готові. Залишилося тільки прикрасити приміщення університету, але це вже робота на завтрашній вечір, напередодні балу. Щоб зайнятися всією підготовкою, мені навіть довелося скасувати зустріч із Денисом... Денис. Його ім'я не дає мені спокою ще з учорашнього вечора. Той поцілунок... Я знаю, що це була випадковість, необдуманий хід, чи ще бозна-що, та я ніяк не могла перестати думати про це. Та коротка мить була настільки яскравою і шаленою, що зараз, коли я думаю про це, спиною біжить електрика, а в душі розгорається бажання повторити поцілунок знову. І скільки б я не змушувала себе забути про ту мить — це неможливо. Його губи були надто приємними і вправними, щоб про це забути.

Нарешті я дійшла до будинку, тепер зможу просто повечеряти і заснути. Насолоджуючись цими думками, заходжу в будинок і в коридорі одразу впираюся поглядом у кілька пар чоловічого взуття, акуратно розставлених біля дверей. Серце трохи стиснулося — це ж не може бути випадковістю. Марк і Денис. Денис тут. Зараз.

Із перших секунд у грудях щось деренчить — суміш несподіванки і легкого нервового хвилювання. Я не очікувала, що сьогодні побачу Дениса. Точніше — сподівалася, що не побачу. Я роблю глибокий вдих, ловлю себе на тому, як руки починають трохи тремтіти, і мені треба зробити все, щоб не видати свого хвилювання.