Розділ 31

Ми з Денисом вже третю годину сидимо в бібліотеці, і я відчуваю, як у мене повільно плавиться мозок. Стільки людей ми вже опитали, стільки смішних, дивних і абсолютно непотрібних відповідей почули, що мені хочеться просто скласти цей планшет навпіл і піти в ліс жити з білками. Назавжди.

— Це була безглузда відповідь, — бурмоче Денис, дивлячись на мій планшет. — Запиши хоч нормально.

— А ти чого на мене гарчиш? — питаю, навіть не дивлячись на нього. — Це її точка зору. Вона вірить, що крем для рук зменшує стрес. Я що — винна?

— Просто фільтруй, Ладо. Ми ж робимо аналітичну роботу, а не збір фраз для реклами косметики.

Я підіймаю погляд і сердито кладу планшет на стіл.

— Якщо ти такий розумний, сиди й фільтруй сам, — я з роздратуванням підсуваю планшет до нього, вдаючи, що зовсім не хвилююсь, хоча долоні стискаються в кулаки.

— Я й сиджу. І фільтрую, — відповідає Денис повертаючись до своїх записів.

— Молодець, — пробурмотіла я, ковзаючи по ньому поглядом.

— Дякую, — посмішка блискавкою промайнула на його обличчі, і Денис знову робить вигляд, що дуже зайнятий статистикою, а я зиркаю на нього краєм ока. Просто так… для статистики.

Ми замовкаємо. І тиша така… глуха. Я навіть чую, як бібліотекарка клацає ручкою. Це вже четверта. Ручка.

— Добре, — кажу, — давай так: ти фільтруєш, я розмовляю. Бо коли ти питаєш, люди дивляться на тебе, як на вчителя з геометрії.

— Це комплімент?

— Ні, — різко відповідаю.

Денис дивиться на мене, я дивлюся на нього. І ніхто не кліпає. Це якась дитяча війна поглядів.

— Ти завжди така… вперта? — нарешті питає він.

— А ти завжди такий… знервований?

— Я не знервований, — Денис хмуриться й трохи відкидається назад, схрестивши руки на грудях, і від цього жесту м'язи напружуються, стаючи ще більш помітними. Його голос рівний, майже байдужий, але я чую, як він стискає зуби.

— А я не вперта.

— Боже. Ну ти й… — він зітхає, але не договорює, і вперше за день виглядає розгубленим.

— Що? — питаю різко, вже готова вибухнути і вдарити його черевиком. А моя нога — так, вона вже підсвідомо націлена на його стілець.

— Та нічого, — він відводить погляд у бік книжкових полиць.

— Ні, скажи, якщо вже почав, — я нахиляюсь уперед, спершись на лікті. Мій голос звучить тихіше, але в ньому вже немає жарту. У ньому — виклик.

— Ти просто... — Денис стискає губи і відмовляється тримати зоровий контакт. — Ну... складна.

— І ти складний. Ми чудова команда.

— Саме тому ми сваримось щоп’ятнадцять хвилин?! — говорить він із відчутним роздратуванням у голосі. Ще мить, і він зірветься, я це бачу, та поступатися не буду. Нехай вчиться контролювати себе. Самовпевнений дурень.

— Точно.

Я вже не пам’ятаю, з чого ми почали. З опитування, здається. Чи з крему для рук. Чи, може, з того, що Денис дихає якось не так.

— Це просто важкий день, — кажу. — І ти мені на нерви лізеш.

— Взаємно.

— Ану замовкніть обоє! — кричить на нас бібліотекарка, погрожуючи міцно стиснутим кулаком. Денис кидає на неї сердитий погляд, і жінка одразу лякливо зіщулюється й тихо сідає за свій стіл, миттєво розгубивши всю строгість.

Я не витримую і різко встаю з-за столу, та починаю збирати речі. Набридло до чортів, я не можу працювати в такій обстановці, це зводить мене з розуму.

— Ти куди? — здивовано питає Денис, дивлячись, як я закидаю сумку на плече та збираю до рук останні папери.

— Куди завгодно, просто щоб не сидіти тут, — відповідаю крізь зуби, приховуючи злість. Злість на все: на проєкт, на Дениса, на бібліотекарку, на папери, на себе. Зараз у світі немає такої речі, яка мене б не дратувала.

Я кидаю останній погляд на стіл, перевіряючи, чи все взяла, і швидко виходжу із бібліотеки.

— Та зачекай! — гукає Денис, хапаючи свої речі зі столу і наздоганяючи мене. — Де ти зібралася проєкт робити, якщо із бібліотеки тікаєш?

— Не знаю, — коротко відповідаю, йдучи коридором.

Наші кроки відлунюють від стін, і цей звук ще більше виводить мене із рівноваги. Хочеться кричати, битися і знищити весь світ. Мій мозок остаточно перегрівся. Раптом відчуваю обережний дотик до своєї руки і миттєво розумію, що це Денис.

— У мене є одна ідея, — каже він невпевнено. — Іди за мною.

Я недовірливо зазираю йому в очі і на мить мені стає простіше дихати. Мовчки киваю та дозволяю Денису провести мене коридором до старих дверей невідомої мені аудиторії.

Він зупиняється перед дверима, натискає на ручку, та відчувши, що там зачинено, дістає із кишені куртки відмички і схиляється до замка. Доки Денис зосереджено працює над замком кілька секунд, я уважно спостерігаю за ним. За тим, як він діє і рухається, ніби готовий до будь-якого повороту подій, це демонструє таку непохитну впевненість, що, напевно, кожен позаздрить Денису і його спокою.

— Як ти цього навчився? — із цікавості запитую я, коли він відчиняє переді мною двері, пропускаючи вперед. Аудиторія, куди він мене привів, напевно, досить стара, з розхитаними партами, затертими стільцями і запахом пилу та старого дерева. Світло пробивається крізь вузьке вікно під стелею, кидаючи довгі тіні на стіни.

— Коли я був підлітком, у мого сусіда постійно заїдав замок у будинку, — почав розповідати Денис, проходячи за мною в аудиторію. — Я навчився відмикати двері, щоб допомогти йому в разі потреби, а потім зрозумів, що на цьому можна заробляти, — Денис посміхнувся, зловивши якийсь спогад із минулого, і продовжив: — Ти навіть не уявляєш, як часто в людей проблеми із замками. Це був мій перший заробіток і досить хороший.

Я теж посміхнулася, дивлячись на Дениса. Він виглядав таким задоволеним і розслабленим, що мені теж стало простіше на душі. Раптом його обличчя стало серйознішим, ніби він згадав, чому тут знаходиться. Денис перевів погляд на мене.

— Чому ти така нервова сьогодні? Маєш якісь претензії до мене? — питає, ніби вирішуючи питання в колективі. Я чую співчуття в його голосі, але там також присутня холодність, яка означає, що Денису насправді цікаво не це. Він хоче дізнатися, як залагодити конфлікт, щоб якнайшвидше завершити проєкт.