Розділ 30

Зої надіслала мені повідомлення ще вчора пізно ввечері: «Завтра йдемо в майстерню. Починаємо готувати костюми. Не проспи, я тебе знаю».

Я, звісно, проспала. Але тільки на десять хвилин, тому ніхто мені нічого сказати не може. Тим більше Зої. Вона теж часто запізнюється, просто не зізнається собі в цьому.

У мене починає складатися враження, ніби навчання в університеті перетворюється на постійне прогулювання пар. Звичайно, я вивчаю всі теми, які пропускаю, самостійно, а інколи навіть півночі сиджу за підручниками. Та схоже, я така одна. Ніхто в нашому колективі більше не займається навчанням, весь вільний час іде на підготовку до нашого проєкту, і пропуски вже стали не просто звичною річчю, а необхідністю. Саме так буде й сьогодні: чотири пропущені пари, зате активна підготовка до майбутнього балу.

Я побачила Зої на вході в універ, вона махнула мені рукою, мовляв, ходімо вже, і ми попрямували до кабінету, який раніше я бачила лише краєм ока і жодного разу туди не заходила. Його офіційна назва якась там складна, але всі його називають «творче пекло». Хоча, як виявилося, це звичайна аудиторія з трьома швейними машинками, двома залатаними манекенами і однією вішалкою, яка постійно падає, навіть якщо її не торкатися.

Коли ми зайшли, я трохи роззирнулася, бо була тут уперше. Зої поводилася ніби в себе вдома, одразу відкрила якусь коробку з тканиною, витягла пару мотків темно-синього і сріблястого кольорів, кинула їх на стіл — і почала щось шукати в телефоні.

— Що, знову Пінтерест? — питаю я, скидаючи з плеча сумку.

— Ага. Я знайшла тут костюм відьми, але не такої з мітлою, а як богемна леді з середньовічного лісу. Подивись, — вона підсуває мені екран. На картинці — дівчина у мереживному платті з довжелезними рукавами й вінком з гілок. Красиво, і трохи божевільно. Саме те, що треба.

— А ми самі це пошиємо?

— А що, ми не виглядаємо як ті, хто може це пошити?

Я мовчки глипнула на швейну машинку, що вже заржавіла на вигляд, і вирішила не відповідати.

Уже за пів години на столі лежали якісь папірці з ескізами, тканина була обрізана, а ми обидві сперечалися, яка довжина рукавів буде більш «магічною». У якийсь момент ми засміялися з того, як я ледь не пришила тканину до власного рукава, і саме тоді двері відчинилися.

Хлопець зайшов так, ніби це був його офіс. Упевнено, з виразом обличчя, як у того, хто щойно спіймав усіх на місці злочину. Я навіть не одразу зрозуміла, хто це, поки Зої не підняла брови й не прошепотіла з ненавистю:

— Це Влад. Головний із "Сяючих Богів".

Ага. Той самий, що всім роздає вказівки, хоч ніхто його про це не просить.

— А ви тут що? — почав він, дивлячись на наш стіл. — Це що, карнавал буде? Чи ви зібралися шити ковдри для безхатьків?

Зої автоматично прикрила ескізи тканиною, ховаючи їх від чіпкого погляду Влада.

— Це зовсім тебе не стосується, — відповіла вона рівним тоном. — Це костюм для конкурсу, моїй сестрі у школу.

— А, ну звісно. Бо всі ж мріють прийти на конкурс у цій... — він показав на клапоть сріблястої тканини. — У цій фользі.

Я вибухнула коротким сміхом. Усмішка розквітла на моєму обличчі, коли я підняла погляд на Влада.

— Узагалі-то, виступати у фользі — більше ваша фішка, — іронічно підкреслила я, натякаючи на їхній виступ у блискучих костюмах. — Ми вам офіційно присвячуємо звання “найкращих дискокульок із фольги”.

Влад поглянув на мене грізним поглядом, та його обличчя кисло скривилося. Щойно він роззявив рот, аби щось відповісти, я знову його перебила.

— Цікаво, — примружила очі, дивлячись на нього. — А ти прийшов нас критикувати чи заблукав?

— Просто цікаво, що ви тут майструєте. Може, теж долучуся, пошию собі корону.

— Якщо ти шитимеш так, як і жартуєш, то краще не чіпай нічого, — відповідає Зої, вже з напівусмішкою.

Я стою й просто спостерігаю, як ці двоє людей шпиняють один одного без жодної паузи. Влад оглядає приміщення, потім нас, потім знову тканину.

— Просто кажу, що якби я готував цей костюм, він виглядав би краще.

— Але ж ти не готуєш, — я знімаю нитку з пальця, яка почала мене нервувати. — Тому можеш розслабитись.

Він злегка посміхається. Так, ніби щойно виграв суперечку. Хоча всі ми знаємо, що це неправда. І взагалі цей діалог виходить настільки неприродним і дитячим, що мені аж гидко стає від виразу обличчя цього недоумка.

А потім відчиняються двері, і в кімнату влітає Дарина. Так, прямо влітає — з тією енергією, яка буває тільки в людей, які когось шукають. Вона одразу бачить Влада, підходить до нього, і легко кладе руку йому на плече.

— Ти тут? — питає вона. Її голос м’який, але в очах блимає маленький ревнивий вогник. — З дівчатами?

— Та, балакаємо трохи, — він відповідає, ніби жартома, але в його голосі струїть той же сарказм, що й раніше. Та чомусь інтуїція мені підказує, що його дівчина зовсім не вловила цей сарказм і сприймає всі слова за чисту монету.

Дарина дивиться то на нього, то на мене, потім знову на нього. Вона не злиться, просто трохи напружена, і, здається, вже щось собі надумує.

— Ну, тоді я не заважатиму, — каже вона, хоч і не відходить одразу. Вона очікує, що хтось скаже щось або зробить. Можливо, хоче, щоб Влад пішов із нею, та він якось не надто приділяє їй увагу.

Ми мовчимо. Зої щось підрівнює на столі, а я збираю нитки докупи.

Влад нарешті каже:

— Гаразд. Веселої вам творчості. Шийте там свої... плащі. Я пішов.

Він виходить, а Дарина ще на мить залишається, окинувши нас уважним поглядом, а потім і вона йде за ним. Двері зачиняються, і ми із Зої зустрічаємося поглядами.

— Ну, я думаю, ми щось зробимо з цієї фольги, — кажу я і беру ножиці.

— Ми зробимо з неї легенду, — додає Зої.

І ми знову беремося до справи. Я вже вирізала другу деталь рукава, коли Зої нахилилася ближче й прошепотіла:

— А вона його ревнує. Бачила?