Розділ 29

— Ну що, як на перший день — враження позитивні, — сказав Денис, кинувши ручку на стіл. — Жива залишилась. Стіну ми не розламали. Досить непогано.

— Але й не збудували, — уточнила я, натякаючи на наш кривуватий спільний ескіз, який досі лежав посеред столу, як святе письмо.

— У нас усе ще попереду, — невимушено кинув він і почав збирати свої речі.

Я озирнулась на вікно. Вже було темно. Зовсім. Злива все ще йшла, не перестаючи ні на хвилину, і, здається, ставала лише сильнішою. За вікном усе розмазалось — ні ліхтарів, ні дерев, тільки вода.

— Я думаю, ми можемо продовжити цю філософську побудову у п’ятницю. Якщо, звісно, ти не плануєш втекти з країни до того часу.

— Побачимо, який буде графік втечі, — відповіла я. — Але загалом, я ж планувала сьогодні не вмерти — і вже виконала план.

— Я тебе підвезу, — сказав він раптово, просто між іншим, так спокійно, ніби ми щойно обговорювали погоду.

— Що?

— Машина в мене на парковці. Не думаю, що ти хочеш йти додому пішки, — кивнув у бік вікна, де дощ буквально бив у скло, ніби мав персональні претензії до читального залу.

— Я... ну... — я теж зібрала речі й пішла за ним до виходу. Вже на сходах почула, як дощ стукає по даху корпусу з такою силою, що навіть хотілося трохи назад, у тишу бібліотеки.

— Готова? — запитав Денис, коли ми зупинилися перед дверима. В руках у нього вже була його шкіряна куртка.

Я кивнула, хоча насправді готовою не була. Денис відчинив двері — і нас одразу оглушило. Шум стояв такий, ніби не дощ, а Ніагарський водоспад переїхав в університет. Краплі били в асфальт, в плечі, в обличчя.

— Окей... — пробурмотіла я, інстинктивно зробивши півкроку назад.

— А тепер — ближче, — сказав Денис, різко ставши поруч. Одним рухом перекинув свою куртку мені на голову, а іншим — обійняв за талію і міцно притиснувши до себе, рушив уперед, у самісіньку зливу. Звичайно ж, тягнучи за собою і мене. — Інакше нас просто змиє.

— Що ти робиш? — запитала я, намагаючись роздивитись його крізь тканину, яка звисала між нами, закриваючи все, окрім очей.

— Захищаю, — відповів спокійно, перекрикуючи зливу. — Ти ж сестра мого друга.

— Ага. Бо саме так усі хлопці й рятують дівчат від дощу — через братські почуття, — буркнула я, притискаючись до нього сильніше, бо вітер спробував вирвати з мене душу.

— Не всі. Тільки я. І тільки одну дівчину, — сказав він трохи гучніше, бо дощ буквально заглушав усе.

Ми йшли швидко. Вода вже пробилась до джинсів, у шкарпетках — озеро, куртка теж не рятувала на сто відсотків. Але чомусь мені було тепло, і не від температури. Просто якось… по-іншому.

— Це найгірше побачення, на якому я була, — прокричала я, щоб він почув.

— Що? — гукнув Денис, нахиляючись до мене.

— Кажу, дякую за дощову екскурсію! Наступного разу я приїду човном!

— Можна на байдарках! — вигукнув у відповідь. — Тільки тоді ти сама веслуєш, бо я втомлююсь від твого темпераменту!

Я засміялась, і мені здалося, що він теж. Але впевнена я не була — дощ глушив усе, крім наших кроків по мокрому асфальту й важкого дихання.

Нарешті я побачила його машину. Велика, чорна, абсолютно мокра. Ми підбігли, він зняв куртку з наших голів і швидко відкрив двері пасажирського сидіння.

— Сідай. Швидко.

Я стрибнула всередину, і Денис зачинив за мною двері. Тільки тоді я нарешті відчула, наскільки вся мокра. Волосся прилипло до обличчя, куртка важка, пальці змерзли, дихання ще пришвидшене.

А потім подивилась на Дениса, який обходив машину, щоб сісти за кермо. Тепер він рухався спокійно і зовсім не поспішав ховатися, просто дозволив дощу литися на нього і стікати по тілу. Куртка, що мала нас прикрити, тепер вся прилипла до нього. З волосся капало на шию, але він чомусь усміхався.

— Ну? — сказав він, сідаючи на водійське місце та вмикаючи машину. — Варто було?

— Не знаю, — відповіла я чесно. — Але якщо я завтра зляжу з температурою, ти купиш мені апельсиновий сік.

— Домовились. І ще шоколад.

— І піцу, — додала я.

— І плед.

Я усміхнулась.

Денис увімкнув обігрівач, тож у салоні стало тепліше. І, чомусь, спокійно. Як після довгого дня, який не зовсім вдався... але все одно був хорошим.

Машина рушила з місця. Денис їхав повільно через дуже погану видимість. Дощ стукав по даху так, ніби хотів щось нам сказати. Я сиділа, загорнувшись у ремінь безпеки, як у ковдру, і розглядала вікно, за яким нічого не було видно. Лише розмиті силуети дерев, ліхтарів. Вулиці пусті, жодна людина у здоровому розумі не вийде на вулицю в таку погоду.

Денис мовчав, але якось так мовчав, що це було підозрілим. Занадто зосередженим, а потім різко потягнувся до бардачка.

— Якщо зараз звідти випаде твоя колекція ножів, я не здивуюсь, — сказала я, обережно підсунувшись у бік дверей.

— Ні, не сьогодні, — буркнув Денис і витягнув звідти шоколадний батончик та протягнув мені. — Але тепер я точно знаю, що тримати в бардачку наступного разу.

— Дуже смішно, — я закотила очі, але батончик узяла . — Що, це спроба підкупити мене їжею?

— Ні. Це спроба зробити тебе трохи менш буркотливою. Може, ти в режимі голодної агресії? — він нахилився до мене, ледь помітно посміхаючись.

— Ага. І ще в режимі “набридливий хлопець поряд зі мною”. Це діагноз, — я посміхнулася, граючи з обгорткою батончика.

— У тебе дуже багатий словниковий запас для образ. Хтось тренується перед дзеркалом? — він підняв брову, ніби з викликом.

— Тільки перед братом. Він у мене теж... як сказати? — я зробила паузу, тепло посміхаючись. — Тренувальний манекен для сарказму.

— Ну, зважаючи на рівень, не скажу, що тренування дають чудові результати, — відповів Денис спокійно, але в голосі вже звучала усмішка.

— Це сказав хлопець, який дарує батончики замість вибачень. Миленько, — я посміхнулася і злегка кивнула головою.