Розділ 28

Я сіла навпроти, виклала свої нотатки і намагалася не звертати увагу на те, як Денис виглядає та рухається. І взагалі, я намагалася повністю ігнорувати його присутність. Я точно прийшла сюди працювати, а не дивитися на те, як світло від лампи підкреслює його карі очі. Точно.

— Денис? — тихо запитала я, коли він сів на стілець навпроти мене.

— М... — він зосереджено друкував якийсь текст на своєму ноутбуці, ледь звернувши на мене увагу.

— Звідки в тебе мій номер?

Денис відірвав очі від екрана і здивовано глянув на мене, ніби відповідь на це питання була очевидною. Та побачивши нерозуміння в моїх очах, відповів:

— У Марка попросив.

— І що, він так просто продиктував мій номер ледь знайомому хлопцю? — обурилася я. Ну все, тепер на Марка чекає профілактична розмова. На нього чекає пекло. — А як же конфіденційність?

Денис коротко розсміявся.

— Ледь знайомому хлопцю? — він запитально підвів брову. — То ось ким ти мене вважаєш?

— Саме так, — відповіла без тіні сумніву. — І взагалі, я вважаю, що Марк мав би мене запитати, перш ніж роздавати мій номер телефону будь-кому.

— Принцесо, кожне твоє слово все більше мене ранить, — Денис закрив ноутбук і взяв до рук якісь свої записи. — Ми з Марком надто добре знайомі, щоб він у мені сумнівався, — коротка пауза, під час якої Денис, схоже, роздумував, чи варто казати наступні слова. — І, до речі, він мене тоді запитав, чи не планую я стати твоїм хлопцем. Напевно, подумав, що я хочу тебе на побачення запросити, — весело розповів Денис, а в його очах світилися маленькі демони.

— І що ти йому відповів? — невпевнено запитала я.

— Я? — перепитав Денис, ніби не розуміючи, про що я.

— Ну а хто ж?

Хлопець швидко усміхнувся і замовк, ніби обдумуючи, чи варто взагалі продовжувати розмову.

— Запитав, на який фільм тебе краще запросити, — невимушено відповів Денис, повертаючись до своїх записів.

Я дивилася на нього, не розуміючи, жартує він чи ні. Та я взагалі мало що розумію, коли він поряд.

Раптом щось голосно гуркнуло по даху, і більшість студентів рефлекторно втягнули голову в плечі. Я поглянула у вікно та побачила не просто дощ, ні. Це була дощова стіна, злива такої сили, що з вікна було видно лише потік води і більше нічого за ним. Всі голови та погляди людей у читальному залі були повернуті до вікна, окрім, звичайно ж, Дениса. Він подивився на дощ лише на коротку мить, щоб ніби зафіксувати цей факт у себе в голові, а далі повернувся до роботи.

Я тепер розумію, чому Марк так добре говорив про Дениса: мій брат обожнює сконцентрованих людей, а цей хлопець — саме такий. Його зовсім не розхвилювала злива, і, напевно, не могло відволікти від роботи абсолютно ніщо. І на мить... на одну коротку мить мені захотілося перевірити, чи можливо взагалі вивести Дениса з рівноваги?

Ця думка прозвучала в мене в голові якось підозріло добре і повторилася ще кілька разів, доки я уважно розглядала Дениса. Скільки часу потрібно на те, щоб він вийшов із себе? А найцікавіше, що саме потрібно зробити, щоб вибити його з колії?

Як кажуть всі "коуч-експерти": якщо є запитання — то скоро прийде і відповідь. Відповідь таки прийшла: концентрація. Найшвидше його роздратує те, що він не зможе концентруватися. Ох, гра почалася!

Я встала зі свого стільця і пересіла на місце поруч із Денисом. Настільки близько, що здавалося, ніби я порушила його та свій простір, і це було якось надто... особисто. Він спершу робив вигляд, ніби мене не помічає, та потім я ніжно торкнулась його руки. Навіть не знаю, навіщо, просто якийсь внутрішній порив. Денис не підвів на мене очей, не відсунувся подалі, а просто легко усміхнувся і тихо промовив:

— Якщо я тобі так подобаюсь, то не соромся, просто скажи, — спокійно сказав він, та в мене щоки скажено загорілися від його слів.

— Ні! — вигукнула я голосніше, ніж це було потрібно, та різко прибрала руку.

— То що, невже я тобі настільки не подобаюсь, що ти так кричиш? — він коротко поглянув на мене, від чого я розгубилася ще більше.

— Я... та ні... — тихо промовила, намагаючись скласти слова до купи.

— Тобто все-таки подобаюсь? — звівши одну брову догори, промовив Денис. На мить відриваючись від перечитування наукової статті у ноутбуці.

Я проігнорувала його слова, не знаючи, як на них реагувати, і взагалі вже не була такою впевненою, що зможу вивести його з колії. Скоріше, це він мене виведе з ладу. Просто... цей його погляд... і голос... Я повільно сходила з розуму, не знаючи, як це зупинити.

— Денис, — сказала я, вже не знаючи, навіщо взагалі щось кажу. Просто хотілося якось відволікти себе від думок, які не мали нічого спільного з проєктом. — Ти завжди такий... впевнений у собі?

Він відповів не одразу. Перегорнув сторінку книги, яка стояла неподалік, потім ще одну, поставив олівець на край столу — чітко, під прямим кутом, ніби він якийсь ідеаліст у галузі паперової геометрії. І лише після всіх цих дій, нарешті подивився на мене. Довгим, затяжним поглядом, від якого точно випала вся логіка.

— А ти завжди така непослідовна?

Я аж прикусила язика. Ну тобто, не буквально, але могла б. Невже він справді так просто говорив ці слова?

— В сенсі? — обережно видавила слова, хоча й так знала, що він мав на увазі, та все одно хотіла, щоб він конкретизував свої звинувачення. Тоді у мене буде більше шансів знайти аргументи і побороти його у цій грі. Якщо таке взагалі можливо.

— Ти прийшла сюди ніби працювати, але сидиш отак близько, дивишся, як я дихаю, а потім дивуєшся, чого я впевнений у собі, — він відкинувся на спинку стільця, знову усміхаючись цими своїми напівдемонічними губами.

— Я не... — почала, але потім замовкла, бо що тут заперечувати? Дійсно сиджу, дійсно близько. Дійсно дивлюсь.

Я відсунулася трохи. На відстань самоповаги.

Він нічого не сказав, тільки знову повернувся до своїх паперів, ніби я більше не становлю для нього загрози. І це мене чомусь образило. Я взяла одиу із його роздруківок і вдала зацікавленість, хоча насправді половину з написаного я не розуміла. Тобто розуміла слова, але в такій комбінації вони звучали, як мова прибульців.