Розділ 27

Творчий клуб — це місце дивних людей і дивних речей. Сьогодні після пар ми зібралися у своєму підвалі, щоб вигадати “круту, геніальну, надзвичайну та вибухову” назву для нас. Для творчого клубу. І як виявилося, ця задача складніша, ніж здавалося напередодні.

Кожна стіна нашого підвалу була унікальна, та моєю улюбленою була стіна з “підвіконнями”. Ну... точніше, вікон у підвалі не було, зате були заглиблення в стінах, які з точністю повторювали форму підвіконня. І це було найкомфортніше місце для сидіння. Ми застелили їх пледами, щоб не відчувати холоду від стіни, та поставили кілька подушок, тож це місце перетворилося майже на диван.

Я сиділа на цьому підвіконні, закинувши одну ногу під себе, і жувала свіже печиво, яке купила по дорозі на пари. Зої поруч безжально переглядала сторіз якихось блогерок на повній гучності, не шкодуючи наших вух, а хлопці голосно сперечалися, обираючи назву, яку мав би носити наш колектив. На їхню думку, «Містичні» звучить занадто дешево, але інших ідей поки що немає.

До того, як з'явилися ці “Сяючі боги”, жодної думки про те, що нам потрібна назва, навіть не виникало. Складається враження, ніби лише вони вплинули на розвиток нашого колективу, і, можливо, це навіть добре. Загалом найважливіше — кудись рухатись, а вже за рахунок чого ми рухаємося — справа другорядна.

— Нам треба щось із вау-ефектом, — оголосила Настя, махаючи папірцем, на якому було написано вже зо тридцять перекреслених назв. — Але не пафосне. Не як у тих... «Сяючих богів». Чесно, вони звучать, як гурт із Євробачення.

— Ага. Або як дезодорант, — додав Ілля.

— Чого ви вчепилися до них? — хмикнула я. — Назва нормальна, просто не наша.

— Бо вони поводяться так, ніби виграли цю війну ще до того, як ми зробимо свій крок! — вигукнула Зої. — А ми поки що називаємось "Творчий колектив без назви", це ж сором!

Усі загули. Хтось запропонував «Темні крила», інші — «Безликі». Настя заховала обличчя в долонях і простогнала:

— Люди, ми або готичний гурт, або магазин настільних ігор. Де золота середина?

Я задумалась. Поглядом провела по кімнаті, по всіх цих стільцях, рюкзаках, людях, що працюють серцем і душею. І якось подумала: ми ж справді трохи невидимі. Нас наче не бачать поки що. Але ми є. 

— А давайте назвемось... «Привиди сцени»?

У кімнаті на секунду стихло. Прямо так. Потім Марина повторила вголос:

— Привиди сцени...

— Це, до речі, непогано, — сказав Кирило. — Таємничо, але гучно. Типу — нас не видно, але коли виходимо на сцену, всі такі: ОГО.

— І ще це контраст до тих "сяючих богів", — підморгнула Настя. — Вони світять, а ми — з тіні. Дуже символічно. Мені подобається.

— «Привиди сцени», — повторила я пошепки. І вперше відчула, як ці слова відгукуються всередині. Ця назва теж була специфічна, але мені вона подобалась.

— Усе, записуємо! — підстрибнула Зої. — Я вже бачу наш мерч. Чорні футболки, білий напис. Може навіть зробимо значки?

Я посміхнулась, а потім знову закусила губу, бо відчула щось нове — ніби ми щойно стали справжньою командою. Такою, що йде не заради перемоги, а тому що їй просто кайф бути разом. І це, як не дивно, ще крутіше за перемогу. Навіть крутіше за назву. Хоча вона, як для «невидимок», була надзвичайно гучною.

Мій телефон задзеленчав, коли надійшло сповіщення. Я дістала його з кишені джинсів та увімкнула екран. Повідомлення від університету, на тему проєкту. Я швидко відкрила лист та пробігла очима по тексту, пропускаючи всі кучеряві заголовки та офіційні звертання. Мої долоні спітніли, коли я намагалася допливти до суті, через цей океан води. І нарешті, коли вже мої пальці на ногах стиснулися від хвилювання, я догортала до кінця. І моєю парою на проєкт буде... Денис. Чорт. Ну якого біса саме він? На жаль, Денис казав правду, коли говорив, що ми будемо парою... на проєкті. Ну невже з усього університету мені не міг дістатися будь-який, нехай навіть найзанудніший студент із їхнього факультету, ну але ж не Денис...

Доки я в думках проклинала всіх можливих богів та істот, мій телефон знову дзенькнув. Повідомлення від невідомого номера. Я взяла ще одне печиво з тарілки поруч та, відкусивши шматок, переглянула повідомлення.

Невідомий: “Ну то що, тепер ти мені віриш? Ми в парі – змирися з цим”.

Це мабуть Денис... Як він дістав мій номер? Я вже хотіла його заблокувати, та він написав іще одне повідомлення:

Денис: “Чекаю тебе в бібліотеці”.

Я здивовано перечитала повідомлення кілька разів, намагаючись зрозуміти, чи правильно я його зрозуміла.

Лада: “Зараз?”.

Денис: “Іди”.

Я вже давно ненавиділа цього хлопця, та зараз, напевно, ненавиділа його ще більше. Злісно дожувала печиво та встала з улюбленого підвіконня.

— Ти куди, Ладо? — здивовано запитала Зої, дивлячись на мене великими очима.

— Мені треба працювати над проєктом. Маю зустрітися з одним знайомим, на жаль, — закинула сумку на плече та взяла зі столу кілька своїх ескізів, щоб опрацювати вдома.

— Ну успіхів тобі, — Настя махнула мені тим самим аркушем із назвами, побажавши хорошого дня.

Я вийшла з підвалу, як із теплого ліжка взимку — з небажанням і легким відчуттям зради. Надворі вже сутеніло, і мені одразу захотілося втекти кудись під ковдру, там, де є чай і тиша, а не підійматись до чортової бібліотеки, щоб побачити Дениса. Чесно, я краще б ще годину слухала стендапи від Зої про “Сяючих богів”, ніж мала цю... продуктивну співпрацю.

Йшла максимально повільно. Навмисне повільно. Мені абсолютно не горіло з ним бачитися. Навіть якщо він був... красивий. Ну тобто, не в тому сенсі, що я постійно думаю про це. Просто, об’єктивно. У нього ці... карі, ледь примружені очі, які постійно щось про тебе знають. І вилиці, як у харизматичного антигероя з фільму — трохи різкі. І якби він не був таким Денисом, то, може, я навіть...

Ні. Все. Досить.