Розділ 26

На сцену вийшов декан — той самий, що завжди носить окуляри на кінчику носа і каже: «Молодь має вчитися, а не байдики бити», хоча сам завжди виглядає так, ніби ось-ось засне.

— Шановні студенти, — почав він із притаманною йому урочистістю. — Наш університет отримав найпрестижніший науковий грант на реалізацію спільного дослідницького проєкту. Це стане важливою частиною вашої практичної підготовки. Проєкт міжфакультетський: психологи та аналітики працюватимуть разом над темою, що має реальне значення.

Хтось позаду тихо хмикнув. Я трохи повернула голову — здається, це був Артем із п’ятого курсу статистики. Він виглядав так, ніби щойно отримав ідею для мему.

— Ви будете досліджувати тему психологічних реакцій молоді на стресові фактори в умовах сучасного інформаційного середовища, — продовжив декан. — Це включатиме опитування, аналіз даних, обробку результатів і створення презентації. Робота виконуватиметься в парах — по одному студенту з кожного факультету.

О, чудово.

Моє око нервово сіпнулось. Пара. Ну звісно. Я одразу уявила, як сиджу в бібліотеці з кимось, хто вважає, що PowerPoint — це вершина науки, а «емоційна реакція» — це просто цифра в таблиці. І ми маємо разом щось там узгоджувати. Весело.

— Пари буде визначено найближчим часом за принципом збалансованого розподілу компетенцій, — пояснила пані Марченко, з’явившись на сцені ніби нізвідки. — І, будь ласка, не просіть замін. Ми вже все прорахували.

Ну звісно, прорахували. Я внутрішньо глузливо посміхнулась.

Десь у глибині зали хтось голосно позіхнув, і я ледь не підтримала. Взагалі, ідея з дослідженням була б навіть цікавою, якби не потребувала... часу. Хоча тема дослідження мені сподобалася, і я б навіть запалилася цим та активно працювала, якби зараз у мене був вільний час. Але його не було. Ми планували влаштувати бал, пошити за місяць сотню костюмів і прикрасити весь корпус університету. Це було нереалістично, але тепер є ще й проєкт, який навряд чи вийде оминути.

— Інструкції отримаєте на пошту, — продовжила пані Марченко. — Також сьогодні після обіду з’явиться список пар. Просимо поставитися до цього серйозно. Це впливатиме на отримання стипендій та премій наприкінці семестру.

І в цей момент увесь зал ожив. Повітрям покотилися невдоволені вигуки і гучні вдихи. Студенти бурчали, мугикали щось собі під ніс і, напевно, проклинали цей проєкт усіма можливими словами. Звичайно ж, усі очікували, що це буде «не так уже й важливо», та щойно справа торкнулася стипендій, невдоволення почало вилітати з кожного студента густими клубками пари. Я сиділа спокійно, просто приймаючи свою долю. Вже навіть не було сил сперечатися із всесвітом, я просто підкорилася. Залишалося сподіватися, що мені в пару потрапить хороший студент, який зробить більшу частину роботи замість мене, і я матиму трохи вільного часу на підготовку до балу. Адже бал — пріоритет.

Зала почала потроху стихати, хтось уже встав і попрямував до виходу. Я теж підвелась, зітхнула, розім'яла плечі — і краєм ока помітила, що трохи далі від мене теж іде Денис. Він ішов у своїй звичній манері: розслаблено, з рукою в кишені, трохи нахиливши голову, ніби думав про щось своє. Він щось сказав хлопцеві поруч, і той засміявся.

Я не дивилась на нього спеціально. Просто... мимохідь. Він навіть не помітив мене, і це чомусь здалось мені правильним. Та я знову ледь помітно задивилася на цього надто привабливого хлопця, поки чекала своєї черги пройти крізь натовп до коридору.

Там було не менш гучно, і я ледь протиснулась між п'ятьма студентами, які, певно, не розібралися, в який бік їм рухатись, тому завмерли на вході, розгублено кліпаючи очима і загороджуючи всім прохід. Поглядом пробіглася по студентах, шукаючи Зої. Я рухалася за течією, разом із величезним потоком студентів, але не тому, що нам потрібно в одну сторону, ні, навпаки, мені треба в зовсім інший бік, просто я зовсім не могла рухатись. Натовп був настільки щільний, що мене потягнуло за ним, і я не могла навіть пручатися. Мене просто несло в одному напрямку, без можливості вирватися.

Раптом чиїсь сильні руки схопили мене за талію і міцно притисли до грудей. Я відчула знайомий запах дерева і дощу, як дорогий чоловічий одеколон. Ці руки швидко вирвали мене з натовпу, сховавши в невелике заглиблення в стіні. Я глибоко вдихнула, наповнюючи легені киснем і розуміючи, що ледь не залишилася без повітря, поки бовталася серед тієї штовханини.

Сильні руки досі обіймали мене і притискали до тіла, я перевела подих і поволі підняла погляд угору, та миттєво впізнала ці широкі плечі. Серце підскочило, а холод зі спини пішов прямісінько в голову. Я поглянула Денису в очі і на мить не знала, як реагувати і що робити. Він стояв переді мною та дивився зверху вниз, так зверхньо, ніби я чергова задача в зошиті з логіки. Його рука досі була на моїй талії, а друга оперлася на стіну, зовсім поряд. Усвідомивши, що цей момент надто затягнувся, я вперлася долонями йому в груди і спробувала різко відштовхнути хлопця від себе, та, схоже, Денис цей поштовх ледь відчув і лише тихо розсміявся. Мої зусилля були марними, і це дратувало.

Всередині моментально змішалися всі почуття: шок, невдоволення, злість, безвихідь. Ще мить, і це вибухне шаленою бурею емоцій, та я використала всі свої сили, щоб не зірватися. Натомість поглянула Денису прямісінько в очі, щоб цей хлопець раптом не подумав, ніби збентежив мене.

— Якщо тобі так подобається мене торкатися, то вже не соромся. Мою спину ти на дотик знаєш, але є ще багато частин мене, яких ти не торкалася, — із глузливою посмішкою відповів Денис на моє мовчазне запитання.

— Замовкни! — гаркнула на хлопця, який був удвічі більший за мене. Та мені зовсім не було ніяково, навпаки, я чомусь вірила, що я гідний суперник і мій удар може йому нашкодити.

Денис мої можливості прекрасно знав і, напевно, бачив у мені звичайне крикливе дитя. Та, на щастя, він не став приділяти цьому увагу і перейшов до суті розмови.