Розділ 25

Університет вранці — це як кафе з дешевою кавою: шумно, багато знайомих облич, і майже всі виглядають так, ніби шкодують про власне життя. Я зайшла в корпус, тримаючи в руках сумку, яка незрозуміло як ще не відірвала мені плече своєю вагою, і з перших кроків відчула, як навколо мене починає завихрюватися щось дивне. Якесь… передчуття. Чи то просто новий навчальний день.

​Я намагалася виглядати зайнятою. Робила вигляд, ніби щось шукаю у телефоні, хоча насправді просто гортала головний екран туди-сюди. Зовсім не хотіла, щоб хтось до мене чіплявся. Ну от справді — просто дайте мені дійти до аудиторії в тиші й спокої, без драми або вітання з ледь знайомими людьми з інших груп і курсів. Марк був правий: та вечірка, яку ми влаштували, справді дала хороші результати, і багато хто мене після неї запам'ятав та пропонував допомогу у разі чого. Однак, був ще й інший бік медалі: сьогодні я взагалі не хотіла ні з ким говорити, але зі мною віталися майже всі. Настрій був зовсім не комунікабельний, навпаки, хотілося зникнути від усього світу і просто побути в собі. Зосередитися на своїх ідеях, своїх думках і своїх планах.

​Але ж ні.

​— Ладо! — я навіть не встигла обернутися, як голос цієї скаженої курки був уже зовсім поруч. — Почекай, будь ласка! Можна хвилинку твого часу?

​Я зупинилася. Просто посеред коридору, біля батареї. Підняла очі — і ось вона, Дарина. Стоїть прямо переді мною, трохи стиснула плечі, руки зчеплені перед собою, погляд… винний. Ну, такий, як у людей, які випадково наступили на чужого кота і тепер хочуть загладити провину печивом. Я, напевно, вперше бачила Дарину в такому вигляді, тож подумала, що мені привиділося. Я кілька разів кліпнула, щоб зігнати пелену з очей, але Дарина нікуди не зникла. Так і стояла переді мною, дивлячись своїми великими блакитними очима.

​— Я… — вона зітхнула і поглянула трохи вбік, підбираючи слова. — Я хотіла вибачитися.

​Моє тіло автоматично напружилось. От буквально все. Навіть ті м’язи, про які я не знала, що вони є. Та я мовчала, просто дивилася на неї і чекала. Хоча, якщо чесно, у голові вже почав прокручуватись внутрішній монолог у стилі «ага, цікаво, що вона зараз скаже, і чи буде це чергова спроба звалити все на обставини, Меркурій у ретрограді і моє нерозуміння її глибоких сенсів».

​— Я була неправа, — випалила Дарина швидко, ніби боялася цих слів. — Я вчора ввечері просто... ну, я багато думала. І зрозуміла, що поводилася... дивно. Ненатурально. Як хтось, ким я насправді не є, — вона голосно втягнула повітря в легені. — Взагалі, я не планувала приходити так... особисто. Хотіла написати тобі й так вибачитися. Але в мене не було твого номера, а Зої відмовилася його продиктувати, — Дарина замовкла на мить, зважуючи думки. — І щоб ти знала: твоя подруга була дуже груба зі мною. Я таких слів від неї раніше не чула!

​Можливо, Дарина очікувала, що я її пожалію, та мені якось не дуже того хотілося. Я повністю підтримувала грубість Зої, треба буде пригостити подругу смачним печивом за це. Та Дарина все одно дивилася мені просто в очі, складаючи слова докупи. І це звучало так... по-справжньому. По-людськи. І від цього я не знала, куди дівати руки. Я просто стояла і дивилася на неї, не знаючи, як варто реагувати в такій ситуації.

​— Я справді шкодую, — вона знизала плечима й трохи зніяковіла. — І я зрозумію, якщо ти більше не хочеш спілкуватися, але мені було важливо сказати це. І я вчора весь вечір почувалася... ну, жахливо, якщо чесно.

​Я кліпнула очима.

​— Гаразд, — відповіла я, і це вийшло не так нейтрально, як я планувала.

​Дарина кивнула. Легко, швидко. Врешті я зробила крок убік, дала їй дорогу, і ми одночасно почали рухатись у різні боки коридору. Це був шалено незручний момент, і ми обидві з Дариною почувалися ніяково. Насправді, мені було набагато простіше продовжувати плюватися в неї отрутою і бути переконаною, що вона мерзота в людській подобі, але тепер... Тепер я навіть не знаю, як на неї реагувати.

​На пару я зайшла з якимось складним внутрішнім осадом. Не злим, а таким... ніби хтось полив тебе водою з відра — не крижаною, але й не теплою. Просто несподівано. І ти йдеш, вся мокра, і не знаєш, що тепер — сушитися, сміятися, чи лаятися.

​Я сіла на своє місце в аудиторії й подивилася у вікно. Надворі хмари котилися повільно, наче хтось перемішував небо ложкою. У коридорі ще чутно було, як хтось сміється, а хтось когось кличе, і я раптом подумала, що, можливо, нейтральність — це навіть непоганий варіант. Ми не будемо ліпити дружбу, не будемо грати в хороших подружок — просто залишити це все на рівні «ми нормально один до одного ставимось». І цього достатньо. А от чи пробачила я повністю — не знаю. Навряд чи. Та, можливо, це трохи згодом пройде.

​Я просто відкрила блокнот, взяла ручку і почала щось малювати. Якусь частину свого майбутнього костюма. Або просто лінії. Щоб голова трохи заспокоїлась і щоб не думати про людей, які спочатку роблять дурницю, а потім приходять з очима кота із «Шрека». Але приходять. І щиро. Це теж щось значить.

​Я щойно намалювала щось схоже на зламану вазу або, можливо, карту острова, як у двері голосно постукали, і вся аудиторія завмерла. Ніби рефлекторно. Наша викладачка підняла голову від журналу, насупилась трохи, і якось навіть очима глянула на двері з осудом, ніби могла їх покарати.

​Двері відчинились, і до класу заглянула пані Марченко з кафедри організації навчального процесу — ця її посада ніколи нічого не пояснювала, але вигляд у неї був завжди такий, ніби вона знає щось дуже важливе, чого не знаємо ми. Вона жестом покликала нашу викладачку ближче, і вони почали шепотітися прямо в дверях. Ну як шепотітися — голос був «пошепки», але інтонації драматичні, ніби вони домовлялися, кого сьогодні пожертвують в ім’я науки.

​Через хвилину викладачка повернулась до нас і оголосила:

​— Студенти, збираємо речі. Нам потрібно перейти в актову залу. Університет отримав грант на міжфакультетське дослідження, і ви берете в ньому участь.