Розділ 24

Я дістала із сумки свої ескізи костюмів та уважно все розглядала. У голові вже давно був образ плаття, який я б хотіла пошити на бал. Це має бути щось чарівне, ніби з легенди, але також я хочу, щоб цей образ відображав мене. Для себе я вже давно вирішила, що це буде сукня з красивим шлейфом. Не надто довгим, щоб було зручно танцювати, але обов'язково поділ сукні має бути до підлоги й виглядати велично.

​Я саме йшла додому після пар та прогулянки із Зої. У тілі відчувала легку втому, але це не заважало насолоджуватися атмосферою вечірнього міста. Що довше я тут жила, то більше закохувалася у це місце. Люди приємні, будинки красиві, а природа взагалі неперевершена. Тут багато парків і місць, куди можна сходити на прогулянку або просто провести час. Я насолоджувалася кожним моментом тут і справді почала задумуватися над тим, аби залишитися тут назавжди. Звичайно, я не житиму в домі брата так довго, але думка про свій будинок уже не покидала мене, і з ідеї поступово перетворювалася на план.

​Я пройшла поруч із квітковим, задивляючись на вітрини, а потім помітила швейний магазин неподалік. Мені не знадобилося багато часу, аби прийняти рішення та зайти туди, щоб подивитися на тканини й, можливо, підібрати саме те, що потрібно моєму костюму.

​У магазині пахло тканинами, пилом і трохи старими журналами з викрійками. Я одразу опинилася серед стелажів із рулонами, які прогиналися від ваги тканин. Тут було все — від кислотно-рожевого атласу, який змусив би мене втратити віру в людство, до спокійного льону в тонку смужку, що виглядав так, ніби хоче, щоб з нього пошили літню сорочку для якогось шкільного вчителя географії.

​Я повільно пройшла повз ці тканини, водячи пальцем по краях і відчуваючи, як мозок починає працювати в якомусь дивному режимі — ніби намагається зібрати з цього кольорового хаосу унікальну ідею.

​У голові все ще трохи гуде від розмов про бал, про тканини, про те, що в нас нічого не готове, і все буде як завжди — ідеї є, а часу немає. Та цього разу я відчуваю, що треба зробити щось тільки для себе. Забути про те, що на нас тиснуть з усіх можливих сторін, і просто зупинитися, щоб приділити час собі та своїй ідеї. Можливо, витратити на це весь вільний час, але створити щось, від чого в мене тріпотітиме серце.

​Мені потрібно щось інше. Не просто красива тканина, не зручна, не дешева — а така, яка має… настрій. Якийсь відбиток чарівності. Щось, що виглядає так, ніби в ньому можна зникнути з цього світу й опинитися в зовсім іншій реальності. Реальності, яку я сама для себе оберу. Ідеальна тканина має бути схожа на магічну шкіру, яку могла б носити істота з нічного лісу.

​І ось… я знайшла її випадково. Тканина була згорнута в рулон і притиснута до стіни між якимись жахливими глітерними паєтками та білим фатином, але я її одразу побачила. Вона була темно-синя, майже чорна, але якщо дивитися під кутом — відблискувала фіолетовим. Як нічне небо за мить до дощу. Як очі чарівної істоти.

​Я торкнулася тканини пальцями, і вона була неймовірно приємна на дотик. М’яка, трохи прохолодна, і точно не з цього світу. Я стояла, вдивляючись у переливи на її поверхні, вже уявляючи, як це виглядатиме. Та раптом — відблиск у вікні.

​Я обернулась. Просто навпроти магазину, з іншого боку вулиці, йшов хлопець. З першого погляду мені здалося, що це він. Денис. У нього навіть був такий самий комір на шкірянці, постава. А те, як він іде, — легко, трохи зухвало, трохи байдуже. Та він був не один, поряд із ним дівчина. Вона йде близько, щось каже йому, він відповідає, посміхається. Посміхається.

​Я знерухоміла. Абсолютно. Мої пальці все ще тримали край тканини, але я не бачила більше нічого. Я навіть не дихала. Просто стояла і дивилась, як він проходить повз, як трохи нахиляється до неї, і вона щось йому продовжує розповідати. Її рука торкнулася його плеча.

​Я не дивлюся. Ні. Я просто перевіряю. Бо мало що — місто велике, люди схожі. Це ж не він. І навіть якщо він — яка різниця? Він мені ніхто. Взагалі. Просто знайомий. Просто дратівливий знайомий, з яким ми постійно сваримося. І який поводиться так, ніби я зобов’язана щось доводити.

​Я відчула, як щось піднімається в мені — як вода в каструлі перед закипанням. Але ні, це просто було несподівано. І дивно. Бо… ну. Просто не очікувала його побачити, от і все. І з кимось. Абсолютно не має значення з ким. Бо мені все одно. Мені справді все одно.

​Вони пройшли далі. А я все ще стояла і роздивлялася їхні спини. А потім хлопець повернув голову — і я побачила його обличчя.

​Це був не Денис.

​Я різко видихнула. Аж надто голосно для такої тиші, що стояла в магазині. Жінка з-за прилавка кинула на мене здивований погляд, та я зробила вигляд, ніби нічого не відбулося.

​Я знову перевела погляд на матеріал у своїй руці. Ні, це справді гарна тканина. Іншої такої немає. І не треба нічого змінювати. Я просто знову торкаюся її пальцями й думаю, як вона буде виглядати на світлі — не магазинному, а вечірньому, від ламп на балу. Там, де все буде не таке, як у звичайному світі. Там, де все буде ніби трохи вигадане.

​— Добре, — кажу я. — Вісім метрів.

​Продавчиня киває, починає розмотувати рулон, а я дивлюся на блиск тканини, ніби це справді частина чиєїсь шкіри. Магічної. Вільної. Може, навіть справді міфічної.

​На вулиці хлопець із дівчиною зникають за рогом, а я більше не дивлюся в те вікно.

​Я тримаю пакет з тканиною в руці, ніби це трофей, здобутий у вирішальній битві. Він важкий і м’який водночас, трохи слизький, і я тримаю його ближче до себе, аби не зачепити нічого на виході. Двері магазину скриплять, коли я проштовхуюся крізь них, і мені в спину одразу дме холодний вітер. Я знову в місті, де всі кудись ідуть, щось купують, щось несуть, щось розповідають у телефони. Світ рухається, як завжди, а я ніби трохи випала з цього руху. Лише на кілька хвилин.

​Іду повільно. Мені більше нікуди не треба, а просто додому, але не хочеться одразу туди. Хочеться ще трохи побути самій, подумати, розібратися з усім цим у голові. З тканиною — ні, з нею все ясно. Вона прекрасна. Вона вже частина мого образу. А от з усім іншим — якось… не дуже.