Розділ 23

Наступного дня, прийшовши до університету, я відчула дивну енергетику ще на подвір'ї. Студенти про щось перемовлялися, хихикали і жартували. Я не вслухалася в їхні розмови, а просто йшла далі. Та щойно переступила поріг університету — одразу зрозуміла причину всіх розмов. Починаючи від самого входу, кожна стіна була прикрашена блискітками, мерехтливими гірляндами та срібними зорями, які переливались хоч і штучним, зате заворожуючим світлом.

До стелі був прикріплений гігантський плакат із блискучим написом:

"Ми — Сяючі боги. І, нарешті, дозволимо вам дізнатися, як живуть божественні істоти."

На цей плакат було направлене світло кількох прожекторів, щоб абсолютно кожен студент при вході обов’язково його помітив.

Самовпевнено, тут я більше нічого не можу додати. Від цієї показухи я трохи заклякла, та отямившись, обернулася навколо, і побачила майже весь склад нашого творчого колективу стоїть біля викладачки, яка завзято щось розповідає.

Я підійшла ближче та стала між Кирилом і Настею. Їхні обличчя були настільки кислими, що я теж мимоволі скривилася, перейнявши цю емоцію. Я повільно перевела погляд на викладачку, яка з блиском в очах щось емоційно тараторила.

— А ці лазери! Це ж було чудесно! Такі спецефекти, — скрипучим голосом заявила викладачка. — Та ви навіть зараз погляньте, як тут усе блищить. Вони такі молодці, добре вміють себе показати.

Викладачка говорила, ледь не задихаючись від свого захвату. Вона зробила глибокий вдих і продовжила цю тираду.

— От вам треба брати з них приклад, — сказала вона, змахнувши на нас вказівним пальцем. — Там такий професіоналізм! Така згуртованість! Не те що у вас. Тільки ходите і вірші розповідаєте, або картини розвішуєте. Ну хіба це професійно?

— Пані Семенко, — урочисто промовив Кирило, стримуючи злість у голосі. — Ми дуже хочемо відповідати цьому рівню, тому радо приймемо фінансові вкладення від університету. — Він уважно дивився на неї, чекаючи на відповідь.

— Та що ти таке говориш, Кирилку, — награно ніжним голосом промовила викладачка. — Навіщо вони вам? Ну зробіть усе з підручних матеріалів. Це що, проблема?

Вона торкнулася своїх окулярів на носі й пропалила Кирила поглядом.

— І як же ми зробимо лазери та підсвітку по всьому університеті з підручних матеріалів? Особливо, якщо цих підручних матеріалів у нас немає, бо на них не виділяють кошти.

— Ну, якось уже там придумайте. Ви ж дуже творчі діти.

— Творчі, але ж не всесильні, — чітко відповів Кирило, на що викладачка лише зневажливо цокнула язиком і пішла від нас далі по коридору.

Ще хвилину ми всі мовчали, промовисто обмінюючись поглядами, доки до нас не підійшла Дарина.

— Ну, привіт, любі одногрупнички, — вона зверхньо поглянула на кожного, а в кінці перевела погляд на мене. — О, привіт, Ладо! А я вже й не думала, що тебе сьогодні побачу.

— Цікаво, чому ти так вирішила? — уїдливо запитала я, вже очікуючи якоїсь підстави.

— Ну як чому? — її безневинний голос аж скрипів у мене в голові. — Невже після вчорашнього виступу "Сяючих богів" ти не відчуваєш сорому, що долучилася до команди лузерів? Напевно, дуже сумно прийти в університет і одразу потрапити до невдах.

Я на мить завмерла, підбираючи в голові якомога гірші слова, якими Дарина могла б вдавитися.

Я усміхнулася, руки мимоволі схрестилися на грудях, а спина трохи вирівнялася.

— Думаю, краще бути в "лузерах", ніж у секті, де замість мозку — блискітки, — сказала я тихо, але чітко. І голос мій вийшов не злий, ні. Просто трошки холодний.

Дарина звузила очі, а її губи сіпнулися.

— Це ти про них? Про нас? — її голос потоншав, став майже верескливим. — Нам хоча б є що показати. Ми зібрали натовп, ми зробили шоу, яке обговорюють усі! А ви? Знову свої виставки, віршики? Це для дітей, Ладо. Не дивно, що вас сприймають як гурток для школярів.

Позаду неї хтось із "сяючих" хмикнув. Я щось не зовсім розібралася, чому Дарина говорить "ми". Яке вона має відношення до "сяючих"? Можливо, я щось упустила, та Дарини на сцені я не бачила. Однак, мені навіть не потрібно було обертатися, щоб відчути, що всі "сяючі" стоять неподалік: в однакових сріблястих кофтах, із самовдоволеними мінами. Як сектанти, я не перебільшую. І Дарина чомусь теж була у сріблястій кофті.

Кирило вийшов вперед, помітивши мою затримку.

— Обговорюють не шоу. Обговорюють те, що ваш лідер прилаштував у проєкт свою дівчину, хоча в команді вже були актори, які готувались місяцями, — голос Кирила звучав різко. — Але кого це хвилює, правда? Головне, щоб усе блищало.

Ось воно що! Дарина, виявляється, дівчина одного з учасників цього "блискучого" гурту. Почувши Кирилові слова, Дарина на секунду ніби проковтнула язика, але миттєво оговталась.

— Так, прилаштував. І що? Ми хоч своїх підтримуємо. А у вас що? Ви своїх навіть на репетиції не можете зібрати. У вас один конфлікт на іншому. Це навіть не колектив — це група роздратованих індивідуалістів. Та ще й без таланту.

Настя підійшла ближче, тихо, але з тією манерою, як у людини, яка вже не хоче грати у ввічливість.

— Я бачила твій перформанс на балконі під час шоу. Ти стояла як манекен, бо навіть двох слів без суфлера сказати не можеш. То, може, не треба тут розповідати про таланти?

О, схоже, я надто сильно залипла на шоу, що навіть не помітила виступу Дарини. Неочікувано, але весело.

— Це був задум режисера, — Дарина спробувала вдавати, що не образилась, але її щока помітно сіпнулась. — Усе було концептуально.

— Ага, концепція — мовчати, щоб не зіпсувати кадр, — додала я, вловлюючи тему розмови. — Геніально. Хоч щось у вас вийшло.

Хтось із першокурсників, які стояли трохи осторонь, нервово хихикнув, і це остаточно вивело Дарину з рівноваги.

— Ви просто заздрите, — вона вже не стримувалась. — Ви програли ще до того, як ми вийшли на сцену. Ваш стиль застарів. Ваші "глибокі" теми нікому не цікаві. У світі шоу виграють ті, хто може сяяти.