Розділ 22

Навіть після того, як ми всі розійшлися, я відчувала неймовірний, іскристий заряд у душі та вібрацію в долонях. Хотілося щось робити. Вже, і цієї ж миті. Ідея з балом мене настільки надихнула, що навіть до будинку я дійшла набагато швидше.

Натисла на ручку, двері відчинились. Напевно, Марк знову працює з дому. В останні дні він виходить зі свого кабінету, тільки щоб поїсти, а весь інший час працює, заглибившись у ноутбук і свої справи над проєктом. Я зайшла на кухню та, схоже, помилилася щодо Марка. Він стояв на кухні, готуючи щось, і весь світився від щастя.

— Агов, Марку. Що це ти тут мудруєш? — гукнула я йому, та, схоже, брат був настільки поглинутий своїми думками, що навіть не почув мене.

Я підійшла до нього ближче, але на безпечну відстань, щоб у разі чого інстинкт «бий або біжи» не спрацював проти мене.

— Марку! — вигукнула голосніше, і брат миттєво здригнувся від несподіванки, та, схоже, впізнав мій голос, тому обернувся з тією сяйливою усмішкою.

— Привіт, Ладо. Я й не помітив, як ти прийшла. Що у вас там відбулося сьогодні в універі, розкажеш детальніше?

Детальніше? Отже, Марк уже щось знає. Він має на увазі шоу «Сяючих богів», хоча в мене є сумніви щодо Маркового джерела інформації. Його друзі: Сашко й Антон, з інших університетів, тому не могли розповісти про це. А Денис... ну, я взагалі сумніваюся, що він би став про щось розповідати. Та й узагалі не факт, що він там був. Принаймні я Дениса в натовпі не побачила, хоча неодноразово пробігала поглядом навколо, видивляючись знайомих людей.

— Звідки ти знаєш, що щось відбулося? — допитливо поглянула на брата.

— Не відповідай питанням на питання, — Марк відкрив пачку з попкорном швидкого приготування і поставив її в мікрохвильовку. — Мені Зої розповіла.

Він так тепло вимовив її ім'я, що в мене навіть серце радісно стислося від усієї милоти цього моменту. Я хотіла почути детальніше, та Марк, схоже, вирішив, що цього мені достатньо. Я не сказала ні слова, просто глянула на нього таким поглядом, щоб було одразу зрозуміло: треба продовження. Марк цей погляд помітив і спершу намагався проігнорувати, та врешті передумав.

— Зої зателефонувала мені одразу після вашого зібрання і попросила поради. Вона сказала про якийсь бал і хотіла, щоб я розповів, де краще поставити колонки, для хорошого звучання, — Марк усміхнувся сам до себе, напевно, згадуючи цей момент і пишаючись собою. — Я запропонував їй прийти в гості, щоб обговорити це і детально розпланувати. Тож вона прийде до мене за годину, і я хочу приготувати якийсь перекус.

Хм... це вже дуже великий прогрес. Марк нарешті насмілився заговорити із Зої, та ще й на побачення запросив. Не знаю, чи можна це справді назвати побаченням, та це вже дуже хороший перший крок.

Попкорн у мікрохвильовці саме приготувався, і Марк знову зосередився на приготуванні їжі. Я вирішила нічого йому не відповідати, тому обмежилася мовчанням, побоюючись сказати щось не в тему і зіпсувати його настрій.

Я піднялася на другий поверх і переодяглася в зручніший домашній одяг. Сьогодні не буду виходити з кімнати, я хочу залишити Марка наодинці із Зої, а якщо випадково потраплю подрузі на очі, вона може захотіти, щоб я приєдналася до обговорення, але тоді весь задум Марка про «побачення» зламається.

Я залізла під ковдру, не запалюючи світло. Просто увімкнула гірлянду, ту саму — з маленькими теплими лампочками, які мерехтять, ніби старі зірки. Іноді мені здається, що саме під цим світлом думається найкраще. Я притулилася спиною до подушок, притиснула до себе блокнот і почала нотувати всі думки. Ідея з балом не виходила з голови. Вона виросла з насіння, кинутого в повітря десь у підвалі нашого творчого клубу, і тепер проростала в мені з шаленою швидкістю.

Це мало бути не просто свято. Ми хотіли магії. Атмосфери, від якої в людей перехоплювало б дихання ще до того, як вони встигнуть побачити, що саме відбувається. Бал, який би виглядав як втеча з реальності. Дивне, але красиве відчуття, що ти щось знаєш, але не до кінця розумієш. Як у сні, коли все виглядає логічно, поки не прокинешся.

Тема мала бути одна: легенда. Неважливо, реальна чи вигадана. Магія, міфи, зірки, голоси лісу, балади, старі книги, силуети на сходах, маски, блискучі шати. Кожен учасник — як частина якоїсь історії, вирваної з іншого часу. Кожен — персонаж, навіть якщо ніхто не знає, хто він.

У голові вже вертілося сто деталей: як зробити запрошення невидимим чорнилом, як надсилати їх через чужі рюкзаки, книжки, конверти з розписом. Як запакувати костюми так, щоб одержувач не міг одразу зрозуміти, що це. Щоб це був не просто одяг — а підказка, ким ти маєш бути на балу. Щоб кожен гість отримав свою роль, і не підозрював, хто ще буде на заході.

Проблема в тому, що це все — мрії. І поки що більше нічого.

Телефон завібрував. Повідомлення від Зої в чаті творчого клубу:

«Завтра збираємо всіх на “нараду”. Приносьте свої ескізи, задумки та ідеї. Що в кого є, все несіть до нас :)»

Я всміхнулася. Зої вміє одночасно тримати в руках щось масштабне — і не втрачати гумору. Це мене трохи заспокоїло, бо щойно в голові пробігла думка — а якщо ми просто зганьбимося? Якщо все буде виглядати як дешево пошита театральна постановка для дітей початкової школи? Особливо, якщо порівнювати із «Сяючими богами». Їхнє шоу було незрівнянне, і я не знала, чи зможемо ми їх перевершити.

Та наступної миті я вже вирішила, що ні, ми не можемо дозволити «Сяючим богам» стати фінальним акордом усієї творчості в цьому університеті. Ми не такі, щоб мовчки ковтати поразку. І точно не ті, хто здається через костюми з лампочками. Навіть якщо ми не перевершимо їх у шоу та виступах, ми можемо дати людям, які прийдуть на наш бал, відчуття казки. А це відчуття набагато важливіше, ніж просто красиве шоу. Мене, на диво, не мучив страх, мене розривало від бажання щось створити. А значить, усе правильно.