Розділ 21

До біса пари. Вже навіть не страшно отримати пропуск. Ми не просто йшли, ми бігли до свого підвалу, щоб разом зібратися та обговорити побачене, а разом із тим, можливо, вигадати рішення проблеми, що насувалася на нас, як грозова хмара.

У підвалі — звичне прохолодне повітря, трохи сире, зі звичним запахом старої деревини й залишків фарби на підлозі. Я зайшла до кімнати останньою, тому зачинила за собою двері. Хлопці швидко розставили стільці, і ми присіли, зайнявши всі вільні місця. Рома одразу відкрив вікно, щойно відчув задушливий запах у приміщенні, яке, напевно, давно не провітрювалося. Зої мовчала. Я мовчала. Усі мовчали, боячись порушити гнітючу тишу.

— Вони... — першим заговорив Ілля, провівши долонею по шиї. — Вони нас знищать, просто в порох зітруть.

— Та перестань, — відповіла Настя. — Це просто шоу. Ми ж не про те. Ми інше. Вони хай собі...

— Інше? — перебив Кирило, не підвищуючи голосу, але з тим тоном, коли зрозуміло: його все дістало. — Вони вийшли, як у фільмі. У костюмах, з лазерами, з шоу, з вогнем. Ми ж досі навіть назви нормальної не маємо. Ну якого біса? Хто ми взагалі?

— Ми творчий колектив, — тихо відповіла Рената зі свого затишного кутка.

— «Творчий колектив» — звучить як гурток «Умілі ручки» у другому класі, — відрізав Кирило. — Ми навіть афіші підписуємо як «учасники творчої ініціативи». Це як назва для Google-документу.

Енергія аж іскрилася навколо нього, ще мить — і поряд із ним загоряться лампочки, що навіть не підключені до електроенергії.

Я на мить заплющила очі. Бо він мав рацію. Хоч як би хотілося зараз обійняти всіх і сказати «все добре, ми круті», це було б брехнею. Після виступу «Сяючих богів» — уся наша самовпевненість виглядала як малюнок олівцем поруч із 3D-анімацією.

— Ми не маємо плану. І ми не маємо чим відповідати, — Ілля тихо зітхнув і схопився за голову. — Нам кінець.

— Ну вже неси одразу домовину, — буркнув Рома, не дивлячись на нього. — Та годі панікувати. Ми... ми ж хотіли зробити бал? Пам'ятаєте?

Це прозвучало як із-під землі. Як кинутий сірник у бензин.

— Який ще бал? — перепитала Настя.

— Ну бал, — трохи глузливо, трохи серйозно відповів Рома. Він підійшов до однієї зі стін, обклеєної безліччю листків із написами, та схоже почав там шукати нотатки до цієї ідеї. — Пам’ятаєте? Ми колись говорили про фантастичний бал. Типу... міфи, легенди, щось магічне. Костюми, історії, світломузика. Ну?

— Зависла ця ідея, — зітхнула Рената. — Як і всі наші ідеї.

Навколо повисла пауза. Повітря стало настільки густим від напруження, що я ледь змушувала себе вдихати. Атмосфера була така, ніби зараз у кожного в голові розбивалися всі мрії, плани й очікування. Я мало знала про цей їхній бал, насправді, не знала нічого. Та ця ідея мені сподобалася. Захід, на якому зможуть «блистіти» не лише учасники гурту, а кожен, хто прийде. Музика, танці, костюми — це все може бути в довільній формі, у такій, як забажає душа. Що більше я про це думала, то сильніше ця ідея западала мені в душу. Хотілося б дізнатися більше інформації та ідей, які вже є, і я з нетерпінням чекала того моменту, коли Рома нарешті знайде потрібні нотатки.

Довго чекати не довелося, Рома майстерно і дуже швидко переглянув усі записи, потім витягнув кілька аркушів паперу, повністю списаних чорною ручкою. Він сів на свій стілець та пересунувся трохи ближче, ніби вийшовши з тіні, у якій він завжди звик бути.

— Може, настав момент, коли треба перестати чекати? — сказав він тихо. — Робімо бал. Хоч зараз.

Ілля невдоволено пирхнув, а потім нервово засміявся.

— Так, прямо зараз, у цьому підвалі, без бюджету, без реквізиту і з одним скотчем! — докинув він.

— Краще так, ніж нічого, — підняла голову Зої. — Ми давно це планували, і раніше в нас сумнівів не було. До того ж ми вміємо вигадувати з нічого. Ідеї — наше. Просто... просто давайте зробимо щось, що вони не зможуть повторити.

— Ідея з балом не така вже й безглузда, — обережно сказала Рената. — Якщо все добре продумати. Якщо створити концепцію. Магія, легенди, оформлення, атмосфера. Але не технологічне, як у них. Інше. Тепле. Живе. Як казка, що ожила серед людей.

Я потягнулася до листків з ідеями, і Рома м’яко їх мені передав. Я слухала діалоги, які відбувалися в групі, паралельно перечитувала нотатки, вбираючи ідеї та відчуваючи атмосферу цієї ідеї. Що далі, то більше я запалювалася цим балом і бажання почати щось створювати вібрувало на кінчиках пальців.

— Окей, а що з локацією? — озвалася Марина. — Наш корпус?

— Університет, — кивнула Зої. — Його ж можна трансформувати. Ми можемо оформити все — коридори, аудиторії, навіть дах. М використаємо плакати, тканини, ліхтарі і навіть гірлянди.

Зої на мить зупинилася, сортуючи думки в голові, а потім різко продовжила, ледь не вибухаючи від ідей, що роїлися в її голові.

— І костюми. У кожного має бути персонаж. Хто хоче бути ельфом — будь ласка. Хто — духом із японської казки — вперед. Хоч дракон. Ми самі це пошиємо, — закінчила Зої, ледь не задихаючись від нестачі повітря.

— Ви забули, що в нас немає навіть назви, — знову нагадав Ілля.

Якийсь він був сьогодні депресивний, це незвично для Іллі, але сподіваюся, його похмурість скоро закінчиться.

— Та й добре, — я знизала плечима. — Нехай бал буде від невідомих. Від таємного колективу. І запрошення — таємні. Надсилатимемо листи, анонімні, з інструкцією і кодом входу. Усе як у хорошій містиці.

— Типу конспіративний захід? — зацікавлено перепитала Рената. — Як... магічний орден?

— Саме так, — я відчула, як у мені нарешті щось прокинулось. Щось знайоме. Це було схоже на той момент, коли в тебе раптом з’являється енергія після десяти чашок кави. — Ми зробимо бал, але він не буде просто красивим вечором. Він буде історією. Легендою. Люди мають відчути, що опинились у казці. Вони мають запам’ятати кожну хвилину.

— І кожен, хто отримає запрошення, — це вже частина історії, — додала Зої. — Це як ролі. Хтось отримає листа зі словами «Ти — ельф», хтось — «Ти — хранитель вогню». І кожен має прийти в костюмі, який відповідає його ролі.