Розділ 20

Я зазираю в аудиторію. Наші вже на місцях. Ілля сидить на підвіконні, як завжди, і вирішує якийсь кросворд замість підготовки. Настя розкладає свої стікери й ручки за кольорами, наче зараз має початися бойова операція. Тимур гортає конспект з таким виглядом, ніби там написана доля людства. Рената клацає в телефоні й голосно сміється з якихось мемів, не зважаючи на те, що викладач от-от має зайти.

Ми сідаємо з Зої за третю парту біля вікна. Це наше звичне місце — трохи в тіні, трохи на краю, але з гарним видом на все, що відбувається в аудиторії. Я витягаю з рюкзака зошит, розкриваю його на першій чистій сторінці й просто малюю якісь лінії. Навіть не знаю, навіщо. Може, щоб виглядало, що я присутня не тільки тілом.

Пара починається рівно з моменту, коли в аудиторію входить викладач. Я ще не запам'ятала його ім'я, та його можна впізнати з першої секунди — звук підошви на лінолеумі, коротке кашляння і суворий погляд поверх окулярів. Ми всі одразу робимо вигляд, що вже давно тут і навіть щось конспектуємо.

— Доброго дня, — каже він. — Сідаємо. Почнемо.

Він відкриває журнал, перегортає сторінки, щось собі там шепоче під ніс. Я тим часом краєм ока стежу за Надею — вона вже почала активно нотувати, і я знаю, що до кінця пари у неї буде не менше чотирьох аркушів щільного тексту, який вона потім акуратно сфоткає, щоб скинути нам «якщо треба».

— Сьогодні ми говоритимемо про етику академічного письма, — починає цей буркотливий дід.

Я ледве стримую зітхання. Ну от і все, моя концентрація офіційно покинула чат.

Ілля підморгує мені зі свого місця. Він дістає з кишені м’ятну цукерку й кидає мені. Я ловлю, майже інстинктивно, й ховаю в долоні, та киваю у відповідь. В аудиторії хтось тихо сміється.

Зої сидить рівно, дивиться на викладача, але я знаю, що вона в думках десь зовсім не тут. Напевно, прокручує ту історію із «сяючими». Чи планує, як це все подати нашому «творчому колективу», тобто невеликій групі з людей, які іноді більше жартують, ніж працюють.

— …важливо не тільки правильно цитувати, — говорить викладач, — а й розуміти, навіщо ви це робите.

Його голос тягнеться, як теплий пластилін. Мені здається, я вже десь це чула. Минулого семестру. І позаминулого.

Я дивлюся у вікно. Там дерева. Листя ще зелене, та через місяць усе покриється жовтою барвою. Сонце пробивається крізь гілки, і від того все здається трохи затишним, навіть якщо ти сидиш у задушливій аудиторії з темою, яку не витягне навіть трилер.

Раптом хтось із студентів заходить у клас. Двері скриплять, усі на секунду повертають голови. Він — високий, темноволосий, з якоюсь дивною впевненістю в рухах. Наче не запізнився, а спеціально вирішив зайти пізніше, коли всі вже сіли.

— Ви хто? — запитує викладач, не відриваючи погляду від журналу.

— Новенький. Назар Корнич.

Викладач спершу довго бігає очима по хлопцеві, а потім, перевівши погляд, вичитує щось у журналі.

— Вас немає в списку, — суворим голосом гарчить він.

— Та, мабуть, ще не дописали, — байдужим виразом обличчя говорить новенький, без жодної емоції в погляді.

— Сідайте, — невдоволено оголошує викладач і повертається до лекції.

Назар сідає на останню парту, і хоча всі знову повертаються до викладача, я бачу, як кілька поглядів час від часу крадькома ковзають у той бік. Зої теж повертає голову. Лише на мить, але я бачу: вона зафіксувала.

— Ну от, — шепоче вона до мене. — Один із них.

— Впевнена?

— Абсолютно.

Я дивлюся на нього ще раз. Ніби звичайний, але є в ньому щось. Я не можу сказати, що саме. Можливо, те саме, про що казала Зої, — впевненість, що не личить новачкам. Або погляд. Або просто відчуття, що в цій аудиторії з’явився хтось, хто не мав би тут бути.

Мені раптом стає трохи прохолодно, хоча в класі душно.

Я знову дивлюся у вікно, смакуючи цукерку, і знову заглиблююся в свої думки.

Раптом навколо гучно завила сирена, вона пробила стіну сну в моїй голові і викликала тремтіння по всьому тілу. Студенти навколо підхопилися в паніці, не знаючи, куди подітися. Це пожежна тривога. Я розвернулася навколо, спостерігаючи за реакцією кожного, відчуваючи, як моє хвилювання наростає в грудях. Рухи кожного присутнього були хаотичні й тривожно-невпевнені, усе зливалося в одне місиво, де ніхто не знав, як діяти і куди рухатися. Лише новенький, Назар, сидів спокійно на задній парті та… посміхався. Він не панікував, не кричав, не тікав. Просто спокійно сидів, непомітно схиливши голову набік.

Зої схопила мене за плече та потягнула до коридору. Раніше я б навіть і не подумала, що в цій дівчині є стільки сили. Після цього на моєму плечі напевно залишаться червоні сліди. Ми поринули в хаос. Усі метушилися, рухаючись до виходу. З усіх боків хтось наступав мені на ногу і я кілька разів ледь не перечепилась та не впала в натовп. Зої досі впевнено тягла мене до виходу, і, напевно, лише вона врятувала мене від того, щоб не бути затоптаною іншими студентами.

Ми вилетіли в коридор, як пробка з пляшки, і тут же зупинились — усе було наповнено людьми. Потік студентів сунув уперед, як повільна ріка: шумна, квола і з абсолютно неочевидним напрямком. Хтось розгублено питав, куди бігти, хтось уже дзвонив батькам, розповідаючи про «пожежу» в універі, хоча ні диму, ні вогню ми досі не бачили.

— Ну чого стоїш, — буркнула Зої, — рухайся, або тебе знесе хвиля.

Я втиснулась у загальну течію. У голові трохи паморочилося від сирени, що досі вила десь над головою, як скажена чайка. Усі обличчя навколо здавалися однаковими — бліді, стривожені, з телефоном у руці. Було таке враження, що все це відбувається не зі мною. Ніби я випадково натрапила на погано зрежисований фільм-катастрофу.

Ми спустилися на перший поверх. Хтось біля виходу кричав, що двері заклинило. Потім з'явився охоронець, розмахуючи руками, і двері раптом відкрились. Нас випустили на подвір’я, і всі розсипалися по території, як мурахи. Я вдихнула на повні груди. Прохолодне повітря одразу вдарило в обличчя, і я трохи отямилась.