Розділ 19

Я прокинулася від набридливого звуку будильника. Треба негайно змінити мелодію, бо ця вже викликає в мені ненависть до всього живого. Вимикаю будильник, втомлено сідаю на ліжку і кліпаю — очі не відкриваються повністю, але мозок вже згадує, що сьогодні треба на пари, і наша нічна розвідка із Зої закінчилася безліччю запитань, на які сьогодні треба знайти відповіді.

З кухні просочується запах чогось підгорілого. Напевно, Марк знову вирішив посмажити бутерброди і забув про них. Я натягую на себе халат, шукаю шкарпетки — одну знаходжу під стільцем, другу біля ліжка — і плетуся у ванну. У дзеркалі мене зустрічає щось дуже втомлене із зачіскою, яка точно не запланована природою. Я вмиваюся холодною водою, з бажанням швидше прокинутися і прийти до свідомості.

Поснідати я вже не встигну. Просто похапцем складаю найважливіші речі в сумку і вирулюю на сходи. Марк на кухні намагається врятувати бутерброди, а я, коротко привітавшись, заходжу в коридор, шукаючи кросівки.

Марк виходить із кухні та зі знущальною усмішкою дивиться на мене.

— Куди це ти зібралася? — він сперся плечем об стіну, схрестив руки на грудях і дивиться на мене так, ніби ще мить і вибухне сміхом.

— На пари, — надягаю перший кросівок і озираюся навколо, шукаючи другий.

— О… справді? — награним тоном питає брат. — У халаті?

— Що? — я різко обертаюся і переводжу погляд на дзеркало. — Ой.

Та що ж таке сьогодні відбувається?! Я і так запізнююся, а до університету ще майже годину йти.

— Та розслабся, — заспокоює мене Марк. — Я тебе підвезу на машині. Ти йди краще переодягнися, а я поки приготую млинці. Учора купив заморожені, бо бачу, з кулінарією мені не завжди щастить.

Я радісно налітаю на брата з обіймами. Він мене сьогодні рятує, навіть поснідати зможу. Пробігаю на другий поверх у свою кімнату та швидко переодягаюся. Коли я спускаюся, гарячі млинці вже красиво викладені на тарілку і навіть политі якимось топінгом.

Я поснідала, і ми з Марком сіли в машину. По дорозі він розповідав мені щось про біржі, проєкти та всілякі нудні деталі на своїй роботі. Я сиділа і намагалася уважно переосмислювати це все, хоча майже нічого в голову не вкладалося.

Зої я зустріла біля корпусу. Вона стояла, заглиблена в екран, тримаючи скляночку кави однією рукою, а другою записувала комусь голосове повідомлення. Підійти до неї тихо неможливо — вона завжди помічає мене за секунду до того, як я скажу хоч слово.

— Я тебе вже п’ять хвилин чекаю, — каже вона, навіть не піднімаючи очей. — Добрий ранок, до речі.

— Добрий, — бурмочу я, натягуючи рукав на долоню. — Те, що було вночі, просто мені наснилося, чи ми справді серед ночі проникли в університет?

— Ну… — Зої нарешті зводить на мене очі й піднімає брову. — Фактично ми не проникли, бо стояли зовні і просто спостерігали.

Я кинула на Зої багатозначний погляд, та вона проігнорувала це, натомість озирнувшись навколо.

— Ходімо. Я маю дещо цікаве.

Ми пройшли повз гурт першокурсників, що тривожно тримаються купи, як зграйка горобців. Усі ще новенькі, у декого навіть таблички на рюкзаках із назвою факультету, ніби вони справді думають, що це комусь важливо. Я ледь стримуюся, щоб не посміхнутися.

Ми завертаємо за корпус, сідаємо на лавку, яка стоїть між двома кущами, і схожа на дивний приватний кабінет на відкритому повітрі.

— Отже, слухай, — каже Зої, обережно роблячи ковток кави, — мені вчора ввечері надійшло повідомлення. Неофіційне, звісно. Але надійне.

— Від кого? — я ховаю руки в кишені. Вітер зранку був гострий.

— Джерело з п’ятого курсу. Не скажу хто, але ця людина мала доступ до системи переведення студентів. Та, що для внутрішніх, не публічна.

— Це вже звучить як шпигунський фільм, — я криво усміхаюся. — Продовжуй.

— Я думаю ти, так само, як і я, ще ні разу не бачила нікого з тих «Сяючих богів». Доречі, це справді їхня офіційна назва, скажи, дивно?

Я киваю. Їх важко було б не помітити, та вони з’явились тихо, без списків, без знайомств.

— Вони не з нашого університету. Їх перевели через закриту програму. І не просто так. За фактом — це як обмін, але тільки в один бік. У нас тепер «пілотний проєкт» співпраці з якимось університетом гуманітарних технологій.

— Що за нісенітниця?

— Я теж так подумала, але все сходиться. Їхні дані з’явилися раптово, немає фоток у загальних базах, тільки стандартна інформація — імена, факультет, дати. Ніякої особистої історії. А ще — їх по кілька осіб на різних потоках. Вони з'явились дуже непомітно, але справа в тому, що наш університет дуже конфліктує з їхнім. Це ніби прихована ворожнеча, та дуже серйозна.

Я задумано втуплююся в кришку її скляночки. Вітер жене повз нас якісь обривки папірців. У голові трохи дзвенить від недосипу, але інтуїція вже щось шепоче.

— Ти хочеш сказати, що вони... не просто новенькі?

— Я хочу сказати, — стиха каже Зої, — що це організовано. І це щось більше, ніж здається. Можливо, вони мають своє завдання. Можливо, навіть не зовсім студентське.

— Ти вже як справжній шпигун, — жартую, але якось без впевненості.

— Може, й так, але я ж бачила, як вони поводяться. Як дивляться. Як реагують. У них є якась роль. Вони мов актори, тільки сценарій знають лише вони.

Ми замовкаємо. Я все ж переконана, що Зої перебільшує, та мені легше просто їй повірити і підтримати, ніж вигадувати щось самій. Мені стає трохи не по собі, та водночас цікаво. Дуже.

— Добре, — кажу я. — І що далі?

Зої піднімає на мене очі. Вони серйозні, але з тією іскрою, яку я в неї бачу щоразу, коли ми от-от втрапимо у щось дивне.

— Далі — зберемо весь наш творчий колектив і обговоримо це все з ними, бо саме на нашу репутацію може потрапити весь удар. Сьогодні після пар влаштуємо обговорення.

Ми мовчки піднімаємося сходами. Після розмови із Зої в голові відлунює якась нова версія реальності, де звичайні студенти — не зовсім студенти, а «Сяючі боги» — не зовсім люди, або принаймні не зовсім нашого університету. Цікаво, скільки ще в нас тут таких «новеньких»? І чому саме зараз? Та я швидко змушую себе не розкручувати цю спіраль думок. Зараз у мене буде просто пара. Просто вівторок. Просто втома і бажання спати.