Розділ 18

Гучний дзвінок телефону розірвав тишу глибокої ночі й різко перервав мій сон. Я відразу сіпнулася на подушці від несподіванки. Телефон, що лежав на тумбочці, задзвонив так голосно, що я подумала, ніби хтось спеціально розбив мій спокій на мільйон дрібних шматочків. Відкрила очі, потягнулася, натиснула кнопку «відхилити» і знову вляглася спати. Не встигла я заснути вдруге, як телефон знову заверещав гучним дзвоном. Я роздратовано сіла на ліжку, схопила телефон, стримуючись, щоб не жбурнути його в стіну, та поглянула на екран. Зої.

Чому б вона телефонувала мені серед ночі? Може, справді щось сталося? Навряд чи це дрібниці. Я підняла виклик і сонно приклала телефон до вуха.

— Ладо! — майже шепотом, але з відчутною тривогою виголосила вона. — Вибач, що так пізно, але це терміново.

Пізно?? Так зараз середина ночі! Ще кілька годин — і настане ранок!

Я піднялася на лікті, розгублено намагаючись зосередитися.

— Що сталося? Ти в порядку?

Зої зробила коротку паузу, але в її голосі я відчула, що вона сама ледь стримує нерви.

— Я... я випадково дізналася дещо про «Сяючих Богів». Це не просто чутки, Ладо, це серйозно! Якщо все, що говорять, — правда, то у нас великі проблеми.

Я заплющила очі, намагаючись осмислити почуте. «Сяючі Боги»? Це взагалі хто? Та ще й якісь «великі проблеми» на додачу. Звучало, наче з небес звалився камінь.

— Про що ти? — прошепотіла я, відчуваючи, як серце починає калатати швидше.

— Не можу зараз розповідати по телефону. Та я ще й сама майже нічого не знаю, — Зої гучно набрала в легені повітря. — Треба зустрітися. Зараз.

— Зараз? — я сподівалася, що мені всього лише здалося, ніби вона це сказала.

— Так, — у телефоні почулися звуки швидкої ходьби, і від цього моє тіло напружилося.

— Зої?! У тебе все добре? Треба допомога? Я можу покликати Марка… — нервово протараторила я, та Зої мене перебила.

— Та зі мною все добре, але нашому творчому колективу загрожують проблеми, і я не зрозумію, як їх вирішити, доки не дізнаюся більше інформації, — її слова були заспокійливими, але голос стривожений. — Виходь з будинку, я тебе зустріну тут. Одягнися тепліше, бо на вулиці холодно.

— Що? Ні. Я не збираюся нікуди йти, — тихо промовила в слухавку. — Середина ночі. Ти на годинник узагалі дивилася?

— Ладо! — гаркнула на мене Зої. — Виходь. Ми підемо до старої бібліотеки. Там є один прохід — ми зможемо подивитися, що насправді відбувається.

Я глибоко вдихнула, збираючись з думками й вирішивши, що краще не зволікати. Я не зрозуміла майже нічого з того, що сказала мені Зої, та просто слухняно прийняла рішення зробити те, що вона каже.

— Добре, я скоро буду готова.

— Я буду поруч через десять хвилин, — прошепотіла Зої кинувши слухавку.

Поклавши телефон на ліжко, я сіла в темряві, слухаючи, як серце стукає в грудях. За вікном було тихо, тільки час від часу проїжджали машини, але мене охоплювала глуха тривога.

Ходила по кімнаті тихо, щоб гучні звуки не розбудили Марка, адже його кімната знаходилася якраз під моєю. Зібрала найнеобхідніше: телефон, світильник, легкий светр. У голові крутилася думка — що ж такого Зої могла дізнатися? І хто такі в біса ці «Сяючі Боги»?

Вийшла з дому максимально тихо, контролюючи кожен свій крок і рух. Прохолодне нічне повітря миттєво освіжило думки та зігнало залишки сну. Мої кроки були обережними, ніби я пересувалася по лезу ножа, хоча йшла вже по звичайному тротуару.

Неподалік побачила силует, дуже схожий на Зої, і рушила в її бік. Щойно підійшла достатньо близько, я помітила в її виразі обличчя неприховану тривогу. Моє серце забилося гучніше, ніби боячись, що я дізнаюся щось справді жахливе.

— Ідемо, — прошепотіла вона і повела мене крізь вузький прохід, який я раніше не помічала.

Як виявилося, це був короткий шлях до нашого університету. Через вузькі вулички, довгий парк — і я збрешу, якщо скажу, що не боялася. Ми з Зої обидві боялися, та чомусь подруга обрала цей шлях, замість того, щоб іти до університету по звичайній дорозі цілу годину. Зрештою, так, час ми заощадили і дійшли до старого крила університету лише за п'ятнадцять хвилин, але більше тією дорогою я ніколи не піду.

У цьому крилі університету розміщувалася стара бібліотека. Її приміщення вже виднілося вдалині, коли ми наближаєлися. Ми підійшли ближче, і я, на жаль, не можу назвати це місце привітним. Зої вже нервово тупцювала на місці біля важких дверей, які, здавалося, ось-ось могли впасти.

Я не розуміла зовсім нічого. Дорогою Зої коротко розповіла мені про якусь групу людей, що називали себе «Сяючими богами», але ніякої важливої інформації не було, окрім здогадок, що вони ніби зібралися конкурувати з нашим творчим клубом.

Як би я не обожнювала Зої, та її нервова поведінка по відношенню до якихось незнайомих людей мене дивувала. Я намагалася її зрозуміти, та не могла. Ця дівчина зателефонувала мені серед ночі, витягла мене з ліжка та притягла сюди, просто тому, що їй здалося, ніби у нас з'явилися конкуренти. Як на мене, це безглуздо, але я не хотіла ображати Зої, тож поки стримувалася і берегла мовчання, на випадок, якщо вона все ж виявиться правою.

Ми підкралися до невеликого вікна, зазираючи всередину. Те, що я побачила, справді вразило мене: «Сяючі Боги» — у повному складі, це компанія людей, чия атмосфера була жахаючою. Хтось говорив тихо, хтось тримався насторожено, і щось у їхніх очах було... тривожне, ніби вони знали щось, що має відбутися в будь-яку мить.

Навколо них був хаос, підготовка до чогось величного і масштабного. Навіть складно уявити, скільки часу знадобилося б, щоб виготовити ті реквізити, що стояли тут, у цьому богом забутому приміщенні. Ці люди щось обговорювали, планували. Вони були стривожені, але одночасно з тим навколо вирувала така енергія, як перед грандіозною виставою, яку вони готувалися зіграти. Якщо ці люди з нашого університету, то нашому творчому колективу гаплик. У нас немає ні краплинки від їхнього вміння злагоджено працювати. У нас усе працює крізь хаос і розруху, а тут чистісінький контроль, система і динаміка.