Розділ 17

Перший тиждень в університеті виявився складним, утомливим, але цікавим. Час від часу, йдучи коридорами, я ненароком згадувала нашу з Денисом останню зустріч. На щастя, подібних сутичок у нас більше не було, інакше я взагалі б з розуму зійшла. Він надто міцно сидів у моїх думках, а я надто часто про нього згадувала. Це дратувало, набридало, але не зупинялося. Якби хтось видав мені інструкцію про те, як викинути з думок ледь знайомого хлопця, я б одразу все перечитала і скористалася порадами. Та ніде такого путівника я, на жаль, не знайшла.

Сьогодні я знову прийшла втомлена і виснажена після пар. Підійшла до дверей і хвилин п'ять витратила, щоб знайти ключ у своїй бездонній сумці. А все лише для того, щоб виявити, що двері в дім весь цей час були відчинені. Я пройшла до коридору розлючена й готова кидатися блискавками, аж доки помітила рух на кухні. Вирішивши, що мій брат готує каву, я з коридору гукнула йому:

— І мені каву приготуй! — кинувши ці слова, я зняла взуття та піджак і лише потім зайшла на кухню.

Я заклякла від шоку. Біля барної стійки стояв Денис і насипав чіпси в тарілку. Його футболка спокійно висіла на стільці неподалік, і в мене відвисла щелепа, коли я перевела погляд на його голий торс. Денис помітив мій погляд і широко посміхнувся.

— Ну привіт, принцесо. Хочеш каву?

— Ні, — різко видихнула я, не знаючи, як діяти й що робити далі. В моїх очах напевно блищала або паніка, або захват, і це було неможливо приховати. — Ти... що ти тут робиш?

Я направила всі свої сили, щоб відвести погляд від його чіткого пресу і дивитися йому в очі.

— Марк запросив на кіновечір. Невже він тобі нічого не сказав? — знущальницьким тоном промовив Денис, відкриваючи ще одну пачку чіпсів.

Я відвернулася і вийшла з кухні, проігнорувавши і запитання, і Дениса. Я вже чудово знала, що його дратує ігнорування, але мені було на це байдуже. Швидко пробігла сходами нагору і сховалася в своїй кімнаті. Останні дні Марк весь час приділяв роботі, я майже його не бачила, тож не дивно, що він забув попередити мене.

Сьогодні я більше не хочу виходити з кімнати. Точно не тоді, коли в цьому будинку буде Денис. Звичайно ж, на вечірці буде не лише він, думаю, Марк запросив інших своїх друзів: Антона і Сашка. Я з ними була знайома дуже мало. Я їх бачила на нашій із Марком вечірці, але все ще не дуже добре їх знала.

Я переодягнулася в улюблену піжаму: чорна футболка і шортики, та дістала з полички сухофрукти. Розкрила упаковку й уважно розглянула кімнату в пошуках тарілки. На столі, на полицях, у тумбочці — мої пошуки тривали довгих десять хвилин, але тарілки ніде не було. Ех... доведеться йти донизу.

Відчинила двері та спустилася на кухню. Там досі стояв Денис, щось готуючи, а я намагалася пройти поряд якомога непомітніше, та знову задивилася на його широкі плечі. Спогад про те, як я впала зі сходів просто на його спину, яскраво пробив усі думки. Досі, згадуючи це, я відчувала тепло в долонях. Зараз мені так хотілося торкнутися його спини й відчути шкіру, дотик, і це бажання ніби опалювало зсередини.

Денис, схоже, відчув мою присутність і сильніше розправив плечі. Він зробив це спеціально! От показушник! Тим не менш, ці чари подіяли, і коли його м’язи напружилися, а рельєф став ще сильніше виділятися — я справді залипла.

Денис повільно обернувся, та щойно я помітила натяк на цей рух — миттєво зробила байдужий вираз обличчя і пройшла мимо нього, до того, як він встиг промовити хоч слово. Я дістала з полиці тарілку і, під уважним поглядом Дениса, який ніби пропалював мене, вийшла з кухні.

Швидко повернулася у свою кімнату і висипала сухофрукти на тарілку. Я дістала книгу, щоб відволіктися і не думати більше про цю сильну спину і накачані плечі.

Чому думки про цього набридливого, грубого, нечемного і агресивного хлопця постійно повертаються? Чому я не можу просто провести цей вечір у спокої?

Я занурилася у книгу, та встигла прочитати лише дві сторінки, перш ніж у двері моєї кімнати обережно, але наполегливо постукали. Це напевно Марк, хоче сказати про їхній кіновечір. Я докинула ще один сухофрукт до рота, перегорнувши наступну сторінку.

— Заходь, — пробурмотіла з повним ротом, думаючи, що це Марк.

Двері тихенько рипнули — і я одразу відчула, що зробила велику помилку. Бо той, хто заходить мовчки — точно не Марк.

— У тебе завжди в кімнаті пахне книжками і курагою?

Я застигла. Жування зупинилося. Сухофрукт завис між зубами, як застряглий елемент позору. Я повільно підняла погляд від книги.

І, звісно, Денис. Стоїть на порозі з двома горнятками кави. Одне — простягнув мені. Інше — тримає біля себе.

— Що ти тут робиш? — буркнула я, досі не отямившись. — Хто дозволив заходити?

— Ти. Сказала "заходь", пам’ятаєш? — він легенько кивнув, спокійно простягаючи мені горнятко. — Я послухався. Я ж ввічливий, — промовив Денис, вивчаючи моє обличчя. — І... не треба дивитися так, ніби я вкрав у тебе тарілку.

— Ага. Бо ти ввічливий? — я склала руки на грудях, ковзнувши невдоволеним поглядом по ньому з голови до п’ят.

— Я можу піти, якщо ти дуже страждаєш від моєї присутності, — він знизав плечима, але не відводив очей. — Але каву залишу. Бо ти її просила.

Я заплющила очі. Один вдих. Один видих.

— Я просила Марка.

— Ну, вибач, — він трохи нахилив голову набік з ледь помітною посмішкою. — Марк зараз зайнятий. А я — альтернатива.

— Ти — роздратування в людській формі! — промовила я, вказавши на нього пальцем.

— А ти — найменш вдячна людина з усіх, кому я коли-небудь приносив каву, — він ковзанка по мені поглядом, ніби оцінюючи мою реакцію.

Я взяла горнятко, не дивлячись на нього. Зробила ковток — і, звісно, воно було ідеальним. Гаряче, трохи гірке, з ароматом кориці. Так, ніби цей показушник і тут вирішив дратувати мене — вже смаком.

— Навіщо? — запитала тихо.

— Що саме? — він злегка підняв брову, нахиляючись уперед.