Розділ 16

Пара тягнулася, як жуйка на підошві — нескінченно й прилипливо. Лектор із філософії  кидав у повітря слова, які в голові не осідали, а злітали, як мильні бульбашки: блискучі, красиві, але нетривкі. Я сиділа на останньому ряду, намагаючись не позіхати в обличчя свого блокнота.

— ...І тому мислитель вважає, що людина приречена на свободу, — голос професора заглушив шелест сторінок і стук пальців по клавіатурах.

Свободу, ага. Хотіла б я мати свободу хоча б на хвилин п’ять — просто вийти з аудиторії, полетіти на дах, лягти й вдивлятися в небо. Не думати ні про пару, ні про Дарину, ні — тим паче — про Дениса.

Коли ця довжелезна пара нарешті закінчилася, ми із Зої вийшли в коридор. Я вийшла на світло, наче риба, яку витягли з акваріума — кліпала, звикала до шуму, до простору, до того, що знову треба щось вирішувати.

— Слухай, я зараз на хвильку, — Зої схопила мене за плече. — Там Сергій, пам’ятаєш, я тобі казала — з філології, мені треба нарешті віддати йому ту книжку.

— Я почекаю тут, — відповіла я, трохи розгублена.

— Ні, краще йди одразу до іншого крила корпусу. Тобі якраз туди на наступну пару. Йдеш цим коридором до кінця, потім сходи ліворуч, і там буде такий широкий перехід. Орієнтир — автомат із кавою. Після нього ще один поворот — і прямо.

— Автомат із кавою, поворот, прямо... — я кивнула, намагаючись запам’ятати, але вже в середині цього лабіринту втратила нитку.

— Якщо що — телефонуй, — Зої миттєво зникла в натовпі студентів, а я залишилася стояти на місці ще кілька секунд. 

Автомат із кавою. Автомат... Звідки я мала знати, що тут три таких на одному поверсі? Я йшла, як вона мені сказала. Спершу здавалося, що все правильно. Коридор був довгий, із білими плитами, що рипіли під ногами. Але потім... ліворуч, праворуч, знову ліворуч — і я вже не була впевнена, де знаходжуся. Людей навколо ставало менше. Стіни ніби стискалися. Мої кроки віддавалися луною по всьому коридору. Це гірше за будь-який лабіринт, бо в мене вже й часу на ці пошуки лишилося зовсім мало.

"Чорт", — пробурмотіла я, зупинившись.

Повернулася — і зрозуміла, що навіть не знаю, з якого боку я прийшла, коридор з обох боків виглядав одинаково. Паніка стислася в мене в грудях. За дві хвилини почнеться пара. Лише дві хвилини... Телефон десь у глибині сумки, завалений безліччю інших речей, а ще ці сходи, ці однакові двері, цей моторошний шум вентиляції над головою...

— Клас. Просто клас, — прошепотіла я, навіть не знаючи, на кого серджуся. Чи на себе, чи на Зої. Чи просто на тих, хто будував цей університет із його коридорами-лабіринтами.

Повернулася, щоб іти назад. Але як тільки зробила крок — у кінці коридору з’явилася постать. Висока, знайома, з тією характерною манерою рухатися: виважено, м'яко, але чітко, і руки в кишенях.

Ні. Тільки не він. Денис.

Я застигла. Можливо, на частку секунди, але цієї частки вистачило, щоб усередині мене все стислося. Хотіла піти назад. Ні, втекти. Але вже було пізно. Його карі очі зловили мій погляд.

І тоді я зробила найгірше – я обернулася, щоб зникнути.

— Лада, — голос Дениса був рівний, із помітним натиском, ніби він зловив мене на чомусь забороненому, і на мене очікувало покарання.

Я продовжила йти, роблячи вигляд, що не чула.

— Стій!

Я майже добігла до повороту, як відчула — його рука схопила мене за зап’ястя. Не грубо. Але твердо. Так, щоб я точно не вирвалася.

— Не треба зараз, — видихнула я, навіть не обертаючись.

— А коли треба? Ти весь час тікаєш. 

Я все ж повільно обернулася.

— Я не тікаю, — безсоромно збрехала я.

— Ні? А як називається те, що ти відвертаєшся, коли я поруч? Те, як зникаєш, коли я просто заходжу в коридор? — він зробив крок ближче притискаючи мене до стіни. Його рука досі тримала мене за зап’ястя. І чомусь саме від цього дотику всередині заворушилося щось гаряче, пекуче.

— Відпусти, — прошепотіла я, але голос був не такий упевнений, як хотілося б.

— Щоб ти знову втекла? — спокійно запитав Денис.

— Я просто не хочу розмовляти з тобою.

— Брешеш, — із хитрою посмішкою Денис заглянув мені в очі.

— Перестань.

— Ні, Ладо. Ти не хочеш мене бачити, бо я сказав правду. І ти знала, що я мав рацію, — його голос упав до шепоту. Денисове обличчя було так близько, що я бачила, як світло пробігає по його щелепі. Цей погляд — глибокий, трохи злий, трохи... вивчальний.

— Я злюся на тебе, — сказала я, стискаючи кулаки. — І навіть не знаю чому. Просто хочеться тобі вмазати.

— Почуття — це вже прогрес, — прошепотів Денис, і я відчула, як його пальці трохи сильніше обхопили мою руку. — Злість, ненависть — усе це краще, ніж байдужість.

Я розгубилася. Кожне його слово — як голка, але чомусь не хочеться виривати їх. Хочеться... ще.

— О, пробач. Мабуть, треба було покликати тебе офіційно. Через деканат. З печаткою, — грайливим тоном насміхався Денис.

Я скривилася.

— Дуже смішно.

— Я старався, — він відпустив мою руку, але не відступив. Стояв надто близько, ніби навмисно. Між нами було буквально пів подиху — і то мого.

— Я ж кажу: не зараз, — пробурмотіла я, дивлячись убік. У вікно. У стелю. У підлогу. Хоч куди, аби не на нього.

— Ну от знов. Тікаєш поглядом, як сьогодні вранці. Хоча ні… — продовжив він після короткої паузи. — Вранці ти просто втекла, не лише поглядом. І, мабуть, зробила б це й зараз, якби я тебе не спинив, правда ж?

— Може, мені просто не подобається, як ти виглядаєш, — буркнула я у відповідь.

— А ти подивись ще раз. Звикнеш.

Я нарешті справді підняла на нього погляд — і миттєво пошкодувала. Бо він виглядав неймовірно. І знав про це. 

— Самозакоханий придурок, — видихнула я, вдивляючись у його очі.

— Твоя нова мантра? — він підняв одну брову, наче відверто насміхаючись.

— Моє нове хобі — не відповідати на твої дурні коментарі, — кинула я, склавши руки на грудях.