Розділ 15

Я майже не спала цієї ночі. Хвилювання вистукувало в мені, як ритм серця. Я прокинулася о четвертій ранку, бо вже не могла себе змусити робити вигляд, ніби сплю. Загорнулася в халат, приготувала каву і квапливо вийшла на балкон, намагаючись зігнати із себе хвилювання на холодному повітрі. Сьогодні вітру не було, та ранкова прохолода пробиралася аж під шкіру, і це відчуття чудово доповнювало мій внутрішній стан. Напевно, Денис був правий і я справді була «дівчиною, яка хоче всім сподобатися». Всередині мене живе маленький і ледь помітний страх того, що я прийду в новий колектив, і там не буде жодної людини, яка мене прийме. Я ніколи не боялася залишитися осторонь, але й не хотіла бути вигнанцем.

Кава вже охолола, а я ще навіть не випила половину. Я просто сиділа із чашкою в руках, відчуваючи момент та заспокоюючи свої хаотичні думки. Сьогодні я вперше переступлю поріг свого нового університету, побачу безліч людей, думок, подій. І це все так… хвилююче. Але я знаю, що впораюсь. Я завжди з таким справлялася, і цей раз теж буде вдалим. Я глибоко вдихнула холодне повітря, яке ніби обпалило мої легені, та зайшла до теплого будинку. Повернулася до своєї кімнати, і аж до сьомої ранку занурилася у читання книги.

Стукіт у двері, і я чую ще сонний голос Марка:

— Ладо, я підвезу тебе в університет, через півгодини будь готова.

— Добре, дякую, — гукнула я, встаючи з ліжка, та відкрила шафу у пошуках правильного одягу.

Сьогодні я хочу одягнути щось синє. Цей колір завжди робить мене впевненішою, а це саме те, що мені необхідно.

Я зібралася за десять хвилин, і Марк довіз мене до університету набагато раніше, ніж мені насправді потрібно було. До першого заняття залишилося більше години, тож за цей час Марк встиг показати мені всю територію університету та навіть провів мене до найближчого кафе, де ми взяли собі кави і сіли на лавку, щоб перепочити та дочекатися Зої. Я домовлялася із подругою, що ми зустрінемося перед парою і вона проведе мене до аудиторії.

Дивлячись на брата, я чудово бачила, як професійно він тягнув час, щоб ніби «ненароком» зустрітися із Зої. Йому це вдалося. Щойно я побачила силует Зої, яка вже наближалася до нас, Маркове обличчя засяяло, та він швидко отямився і повернув собі спокійний вираз обличчя. Попри всі ці хитрощі я добре відчувала від Марка схвильовану енергетику.

Раптом, неподалік я побачила знайомий силует. Денис. Він стояв між деревами і спостерігав. Схоже, цей хлопець опинився тут випадково і зовсім не очікував побачити нас із Марком. Денис рушив у мою сторону, щойно наші з ним погляди перетнулися. Він, напевно, просто хотів привітатися з Марком, але навіть коротка мить у присутності Дениса викликала у мене бажання зникнути звідси якнайскоріше.

Зої саме наблизилася до нас на достатню відстань, щоб я коротко привіталася з нею, схопила її за зап'ястя та потягнула в сторону навчального корпусу. Я махнула Марку на прощання і поспішила зникнути з Денисових очей якомога далі. Він надто сильно мене дратує і водночас надто сильно приваблює. Тож я навіть не хотіла бачити його, щоб не відчувати цієї гарячої суміші емоцій.

— Агов, Ладо, — зупинила мене Зої. — Все добре? Ти якось надто швидко і з братом попрощалася. Чи мені здалося?

— Здалося, — відповіла я, врівноважуючи дихання. Ми саме підіймалися сходами нагору, тож воно збивалося ще більше.

Зої зміряла мене оцінювальним поглядом і кілька секунд мовчала, роздумуючи над чимось.

— Це через Дениса?

— Що? — здивовано вигукнула я.

— Денис. Я бачила, як він почав підходити, і ти одразу ніби з розуму зійшла. У чому справа?

Ох. Якщо Зої настільки спостережлива, то мені стає страшно бути поряд із нею. Я глибоко вдихнула, приводячи думки до норми.

— Не знаю. Він просто мені не подобається. Мене дратує ця його «впевнено-нахабна» поведінка, і взагалі він увесь мене дуже дратує, — я ще секунду помовчала, зважуючи свої думки, поки ми йшли коридором. — Таке враження, ніби йому конструктор видали замість серця.

— Зате стабільно працює, — прошепотіла Зої, коли ми зайшли в аудиторію.

Нас одразу привітали гучні вигуки й аплодисменти, що я аж підскочила на місці від несподіванки. Марина та Ілля, не соромлячись нічого і нікого, налетіли на мене з обіймами.

— Вітаємо із приєднанням до навчальної команди! — вигукнув Ілля на весь голос.

Ми всі засміялися. Справді, сміятися вголос посеред аудиторії. Інші одногрупники, яких я вже бачила нещодавно на нашій із Марком вечірці, підходили до мене і віталися, а я в голові пригадувала їхні імена, внутрішньо дивуючись тому, що трюк із бейджиками справді мені допоміг.

Одногрупники розглядали мене зі щирим інтересом, а хтось просто посміхався. Я ловила погляди, в яких не було осуду, лише цікавість. І це було неочікувано приємно.

Та раптом я відчула, як щось наче легенько зрушилося в повітрі. Ніби температура опустилася на кілька градусів. Я повільно повернула голову — і, звісно ж. Вона.

Дарина.

Вона стояла біля дверей, спершись плечем об дверну раму та схрестивши руки на грудях. Її погляд був різкий, як ножиці, і в мене на мить склалося враження, ніби вона була готова вирізати мені серце з грудей, щоб не бачити мене знову.

Я вже бачила цю її позу раніше. Багато років тому. Літній табір, зламана гойдалка і наша сварка, яка виросла зі звичайного непорозуміння і перетворилася на щось, що довго залишалося гірким осадом на серці.

Я підняла погляд і спеціально вдала, ніби не помітила її, або ж не впізнала. Звичайно ж це було не так, і Дарина це прекрасно розуміла, але я буду тільки рада, якщо мені вдасться її роздратувати.

На жаль, від того що я її проігнорувала, ця дівчина нікуди не зникла. Навпаки, вона пройшла повз, спеціально зачепившись плечем об моє, ніби вона героїня якогось «крутого» підліткового фільму. Боже мій, чому вона поводиться як дитина? Навіть не здивуюся, якщо у її думках зараз грає пафосна мелодія. От тільки цю музику чує лише вона…